Книга в каменi
Юрiй Даценко
1900 рiк, Кам’янець. У середмiстi жорстоко вбито молодого слiдчого. Його тiло повнiстю знекровлене. Мiстяни щiльнiше зачиняють вiконницi та бояться ночi. Подейкують, що то повернулося древне жахiття. Хiрург iз повiтового Проскурова, Якiв Ровнер, приiздить до Кам’янця й опиняеться у вихорi загадкових подiй. Убивства мiстян якось пов’язанi зi стародавнiми племенами, що оселилися на кам’янецьких скелях тисячi рокiв тому. Те, що вiдбуваеться, змушуе затятого матерiалiста Ровнера повiрити у надприродне й переглянути свое ставлення до легенд. За примхою долi вiн виявляеться втягненим у кiлькасотрiчний конфлiкт двох могутнiх родiв i мае розкрити прадавню таемницю губернського Кам’янця…
Юрiй Даценко
Книга в каменi
Катi та Вогнику.
Люблю вас безмежно
Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля»
© Юрiй Даценко, 2021
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021
Роздiл 1
Екiпаж немилосердно трясло, i Якiв укотре пожалкував, що вирiшив згаяти час у дорозi саме за книжкою. Про розбитий путiвець до Кам’янця Дарця розповiдала не раз, але вiн чомусь сподiвався, що той усе ж видасться кращим. Марно. Кiлька злив на початку вересня зробили зi шляху каторгу для коней i чотирьох пасажирiв екiпажа, що прямував до губернського мiста.
Вирушили iз Проскурова на свiтаннi, коли густий туман у сiрих сутiнках перетворював навколишнi будинки на ледь помiтнi примари. Не надто чистi iхнi вiконця майже не пропускали й так кволого свiтла, тож здавалося, що екiпаж просуваеться дном чудернацького озера, темна вода якого погрозливо хлюпотить за вiконним склом. Ситуацiю не рятували навiть припасованi на передку пiдслiпуватi лiхтарi, що двома жовтуватими плямами вiдбивалися на стiнi туману. Вiзник сунув околицею Проскурова обережно, наче навпомацки. Тiльки неподалiк Ружичноi[1 - Ружична – колись село на пiвденнiй околицi Проскурова, тепер – один iз мiкрорайонiв Хмельницького. (Тут i далi прим. авт.)], коли холодне жовтневе сонце пiдбилося достатньо високо, аби розiгнати вранiшнiй пiвморок, четверик коней нарештi наддав ходу. Це геть нiяк не потiшило пасажирiв: розквашена дорога не додавала подорожi комфорту, а зношенi ресори старого екiпажа зовсiм не згладжували ями, грудки, вибоiни та горбки, якi ii вкривали.
Поки виiздили iз Проскурова, поки тяглися довжелезною Кам’янецькою в бiк Ружичноi та поки зрештою за вiконцем не можна було розгледiти нiчого, окрiм кiлькох аршинiв сiроi мряки, Якiв пробував дрiмати. Але вiзник, певно, мав iншi плани, бо немовби зумисне вибирав найглибшi колii, у яких старезна конструкцiя екiпажа вiдчайдушно хилиталася з боку на бiк, рипiла та трiщала, наче ремствуючи на свою важку долю. Якiв кiлька разiв добряче влупився головою в стiнку, оббиту колись синiм, а тепер вицвiлим i потертим сукном, вiд того нарештi прокинувся й узявся, притлумлюючи позiхання, розрiзняти у потемках обличчя своiх попутникiв. На поштовiй станцii вiн не придивлявся до оточення (та й у свiтлi единоi лампи з давно не чищеним склом особливо щось не розгледиш), тому зараз упiвока, нишком обводив поглядом салон.
Якраз навпроти нього намагався куняти, крiзь непевний сон обома руками притискаючи до себе пошарпаного саквояжа, середнього вiку чолов’яга з куценькою акуратною борiдкою. Вiд постiйноi хитавицi капелюх подорожнього раз по раз сповзав йому на лоба та затуляв обличчя. Тодi Якiв ковзнув поглядом по руках, що тулили до грудей саквояж, зауважив на пальцi обручку й ледь помiтно всмiхнувся, бо, незважаючи на кiлькамiсячну працю полiцiйним лiкарем i чималий досвiд, дедуктивний метод Шерлока Голмса вiн так i не опанував: попутник залишався для нього просто чоловiком з обручкою на пальцi.
Бiля чолов’яги iз саквояжем сидiла закутана в дорожне пальто лiтня дама, що часто пiдносила до носа хусточку – певно, встигла пiдхопити осiнню застуду. Вона прикипiла очима до закрутiв туману за вiконцем, неначе волiла щось побачити в сутiнках. Коли ж екiпаж вибрався на путiвець i затрясся на горбкуватiй дорозi, дама заходилася болiсно морщитися