Благослови, душе моя, Господа!..

Роман Іванович Іваничук

Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #16

Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii.

«Благослови, душе моя, Господа…» – збiрка щоденникових записiв, спогадiв та роздумiв, зроблених Романом Іваничуком протягом одного року у складний для краiни час – починаючи з 5 вересня 1991-го (в день пiдняття над будинком украiнського парламенту синьо-жовтого прапора i через тиждень пiсля того, як Верховна Рада УРСР проголосила Акт Незалежностi Украiни) i закiнчуючи 5 вересня 1992-го. Це сокровеннi думки письменника, депутата, члена опозицiйноi Народноi Ради, щодо створення незалежноi Украiнськоi держави, переосмислення ним минулого i сьогодення, його надii i сподiвання на щасливе майбуття нашоi краiни.

Роман Іваничук

Благослови, душе моя, Господа!..

© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2020

© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2020

© В. В. Габор, примiтки, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

* * *

Чи вiдкрили початок, щоб шукати кiнець?

    Євангелiе вiд Томи

1

5 вересня 1991 року.

Живемо в добi, коли полiтики або нiчого не знають i не можуть передбачити майбутне, або зовсiм безсилi коригувати хiд iсторii, коли закони випливають iз несправедливих засад, а якщо i справедливими народжуються, то не е чиннi; коли церква, виборсавшись iз приниження i негацii, виконуе не духовну, а полiтичну функцiю, – тож на допомогу людям, якi потрапили в безвихiдь, а радше впали у зневiру, приходять, немов у середньовiччi, ворожбити, вiдьми й упирi, а теж змодернiзованi види окультних сил – екстрасенси, контактери, iнопланетяни. Можливо, вже десь бродить по нашiй землi новiтнiй Гришка Распутiн…

Парадоксальним е те, що я пишу цi рядки через тиждень пiсля того, як Верховна Рада УРСР проголосила Акт Незалежностi Украiни, i в день пiдняття над будинком украiнського парламенту синьо-жовтого прапора.

Сповнилась мрiя багатьох поколiнь украiнцiв – зруйнованих, знедолених, з’яничарених i уцiлiлих, сповнилась мрiя мого життя!.. Так чому ж не перехлюпуеться через креш моеi душi радiсть, чому я не смiюся, не плачу з утiхи, чому нинi, вихопившись iз натовпу, який на майданi перед Верховною Радою кричав i «слава», i «ганьба», – геть подався з площi осамотнений i скулений, немов побитий пес, – я, депутат украiнського парламенту, член опозицiйноi Народноi Ради, яка виборола для Украiни незалежнiсть, i в незрозумiлому смутку сиджу ось цiлу нiч у своему готельному номерi…

Я врештi збагнув, вiд чого мiй смуток. Гай-гай! Народи Європи в такий безмiр вiддалилися вiд нас, немов тi два азовськi брати, що полишили третього на степовому перепуттi; третього залишили в його нацiональному середньовiччi – з ворожбитами, вiдьмами й змодернiзованими рiзновидами окультних сил, з нечинними законами, сплюндрованою бiльшовизмом землею, з розлiнивленим i пропитим господарем тiеi землi, з ордою непомностi в людських душах – обкраденого – i розбудженого. Виборсуйся тепер сам зi свого середньовiччя, куди тебе загнали жорстока iсторiя i твоi власнi добродушнiсть та довiрливiсть, доганяй своiх лукавих братiв, що покинули тебе на безводдi й безхлiб’i!

Благословилося на свiт: над Киевом iз кокона ночi проколюеться тихий i погожий осiннiй ранок. І цей величний початок першого дня на вiльнiй Украiнi раптом додае менi отухи: нiхто хай не думае, що з якихось там об’ективних причин ми вiдкотилися у своему розвитку на цiлi столiття, – ми таки знаходимося, якщо брати до уваги iсторiю украiнського народу, в нацiональному середньовiччi i мусимо знайти в цiй реальностi найвищий оптимiзм.

Бо, коли б лише припустили, що живемо такi, як е, у пiзньовiччi, за яким неминуче приходить кiнець нацiонального життя, i ми опинилися на митницi з порожнiми торбами, – втратили б потребу працювати i нiколи нiчого не змогли б передати не знаним нам сьогоднi прийдешнiм земним чи то космiчним