Велика мандрiвка ,або Канiкули почалися

Ганна Рось

Пес Барбос идет по следу #7

Перед вами сьома i остання книга з серii «Пес Барбос йде по слiду». Лiтнi канiкули – чудовий час для екскурсiй i подорожей. Нашi маленькi лiсовi друзi теж цiкаво проводять час. Хочете дiзнатися, якi п'ять пригод нарахувала Совуша, чому падають зiрки, у кого з'явилося iм'я, хто перший зауважуе, коли клюе риба, чи бувае смiшна рибалка, хто керував прогулянковим катером? Тодi вiдкриваемо книгу, читаемо i розглядаемо яскравi iлюстрацii. Героi казок чекають зустрiчi зi своiми читачами.

Ганна Рось

Велика мандрiвка, або Канiкули почалися

Зiрочка

Вечорiло. Свiжий вiтерець колихав блакитнi дзвiночки i синi волошки. У травi спiвали цвiркуни – цр-цр, цр-цр. На небi загорялись першi зiрки.

Малюки сидiли на галявинi i слухали розповiдi Мишка про те, як йому приснилося, що вiн був повiтряним акробатом, як його запросив в гостi сам Дiд Мороз i як Мишко на оленячiй упряжцi подорожував по зоряному небу до Великоi Ведмедицi.

Малюки слухали розповiдь Мишка, затамувавши подих.

– А ведмедиця схожа на твою маму? – запитав енотик.

– Нi, вона бiла, як снiг, – вiдповiв Мишко. – А ще на нiй сяють сiм яскравих зiрок!

– Сiм!? – здивувався iжачок.

– Тобi сам Дiд Мороз дав оленiв для поiздки? – поцiкавився Зая.

– Нi, вiн iм доручив вiдвезти мене до Великоi Ведмедицi, бо вiн дуже добрий, – посмiхнувся Мишко.

– А чому ведмедиця не взяла у тебе частування для мами? – пропищав мишеня, який гостював у енотика.

– Тому що мамам потрiбнi не подарунки, а наша любов, – задумливо вiдповiв Мишко.

Всi одразу згадали своiх мам: зайчата – маму-зайчиху, iжачки – свою маму iжачиху, Совуша згадала свою дорогу маму, енотик – свою, мишеня – мишку-маму, а Мишко – маму-ведмедицю, зiрку цирку, неповторну Зiзi. Тiльки Умка нiкого не згадав. У нього не було мами, вiн загубився зовсiм маленьким. Проте зараз Умка був щасливий, у нього з'явилося стiльки друзiв! А Мишка вiн взагалi любив i навiть Мишкову маму вiн став вважати своею.

– Ой, зiрочка полетiла! – крикнула Йоiчка.

Всi пiдняли очi до неба.

– І я побачив! – скрикнув Зая.

– А чому зiрки падають? – запитав мишеня.

– Зiрки падають, щоб ми загадували бажання, – вiдповiв енотик. – Я загадав поплавати в морi!

– А я не встиг загадати, – засмутився мишеня. – Значить, у мене не буде нiякого бажання?

– Це не зiрка впала, це метеорит, – сказала розумна Совуша. – Вони весь час падають. Загадуй, скiльки хочеш бажань.

Малюки стали спостерiгати за зiрками.

– Ой, ще одна зiрочка! – сказав iжачок. – Я теж загадав бажання.

– І я загадав! – запищав мишеня.

– Яке? – запитав енотик.

– Я загадав погостювати у тебе довше, – посмiхнувся мишеня.

– Гостюй скiльки хочеш, – запевнив його енотик, – хоч все лiто!

– Все лiто!? – зрадiв мишеня. – Дякую, Єношо!

– А он Велика Ведмедиця, – сказав Мишко, дивлячись в небо.

– Де? Де? – сполошилися малюки, очiкуючи побачити велику бiлу ведмедицю.

– Он вона, раз, два, три, чотири, п'ять, шiсть, сiм. Сiм зiрочок. Це Велика Ведмедиця. Вона далеко. Звiдси лише зiрки видно, – сказав Мишко.

– А вона нас бачить? – запитав Зая.

– Звичайно, бачить, – запевнив Мишко, – iй зверху все видно. Через неi можна передавати всiм привiти.

– А давайте передамо привiт Лло, вiн, напевно, нудьгуе без нас, – припустив Йойо.

– Вiн обiцяв прийти в гостi влiтку, – сказала Йоiчка. – Ведмедице! Нехай Лло приходить!

– Ведмедице! – кричали дiти.

– Тяв-тяв! – пiдтримав iх Умка.

– Скоро буде найкоротша нiч i найдовший день, – сказала Совуша.

– Ура! – зрадiв зайченя. – Це означае, що ми будемо довго-довго грати, до самоi ночi?

– Цiкаво, а ми встигнемо виспатися, якщо нiч буде коротка? – задумався Мишко.

– Я люблю довгi днi, – сказав Йойо, – можна весь вечiр сидiти на галявинi i все ще свiтло.

– Але все одно вночi треба вiдпочивати, – позiхнув Мишко.

– По-моему хтось захотiв спати, – сказала Совуша.

– Зая! Єношо! Йоiчка! Йойо! – почули малюки.

– Нас мами звуть, – сказала Йоiчка. – Пора розходитися.

– Завтра побачимось знову! – сказав Йойо. – Солодких снiв, Мишко. Може тобi ще щось цiкаве присниться i ти нам розкажеш.