Пастка для рiзника
Юрiй Даценко
1888 рiк. Лондон. Мiсто трусило немов у лихоманцi. Таемничий незнайомець, прозваний у народi Джеком Рiзником, одну за одною вбивае жiнок легкоi поведiнки, щоразу дивним чином вислизаючи вiд полiцii.
Кiлька рокiв по тому. Проскурiв. Молодий лiкар-хiрург Якiв Ровнер отримуе вiд полiцii запрошення на експертизу трупа дiвчини-повii, i побачене вражае його. Полiцiя швидко оголошуе справу розкритою. Проте вiдбуваеться ще одне вбивство… Якiв розумiе: слiдчi лише марнують час, i береться за власне розслiдування. Куди воно заведе молодого хiрурга? З певних причин Якiв мае пiдстави вважати, що у подiльськiй провiнцii орудуе той самий Джек Рiзник…
Юрiй Даценко
Пастка для рiзника
За вiкнами вагона у надвечiрньому присмерку миготiли обриси дерев. Розмiрена хитавиця присипляла, але серце час вiд часу зривалося наполоханою пташкою та, наче намагаючись звiльнитися з клiтки, товклось об груди й падало глибоко-глибоко.
Вiн iхав свiт за очi. Чи, краще, не брехати самому собi й зiзнатися, що не iхав – тiкав. Одначе тiкаеш завжди вiд чогось, а вiн, хай як копирсався в собi, не мiг пригадати нiчого, що би погнало його в далеч. Безлiч разiв вiн ставив собi одне й те саме мало не iстеричне запитання: куди, вiд чого, навiщо? І стiльки ж разiв його мозок вiдмовлявся добудувати логiчний ланцюжок до кiнця.
Вiн не знав – просто вiдчував, що чинить правильно. Немов тварина, котру жене iнстинкт, змiнював вагони, екiпажi, вокзали, готелi, щоб тiльки не стояти на мiсцi, бо iнакше…
А що – iнакше? Що сталося б, якби ця незрозумiла втеча вiд примар припинилася? Якби одного ранку вiн твердо вирiшив оминути чергову будiвлю вокзалу та принаймнi ще на тиждень залишитися в готельному номерi? І тут серце знову перелякано стискалося, перетворюючись на крижаний камiнчик, аж хололо у грудях вiд жаху – нi! Неможливо! У жодному разi! Тiльки вперед! Не зупинятися, продовжувати рухатися далi.
Дедалi частiше йому здавалося, що десь не вистачае якоiсь деталi, нiби шматочка головоломки, котра прояснила б усю безглуздiсть його панiчноi втечi вiд самого себе. Та хай би як вiн силкувався пригадати, хай би як довго сидiв, обхопивши голову руками, чи вишукував би потрiбну латку для власноi пам’ятi, нiчого не вдавалося. Десь далеко за видноколом причаiлася незрозумiла загроза, що жалючими батогами перiжила змилених коней його втечi.
Найпаскуднiшим у цiй шаленiй мандрiвцi було те, що йому не вдавалося пояснити ii навiть самому собi. Скiльки разiв вiн ставав перед черговим готельним дзеркалом iз твердим намiром поговорити iз власним вiдображенням? Скiльки разiв чув вiд самого себе слова: гаразд, ну ж бо, з’ясуемо, що трапилось? І щоразу не заходило далi розпачливо стиснутих кулакiв, риски блiдих вуст i вiдчаю в очах. Вiн не знав! Чорт забирай, не знав! І ще – вiн боявся.
Боявся думок, котрi здавалися чужими, немов народилися не в його мозку, а десь iнде й залетiли до голови лише погостювати. Тi думки породжували вiдчуття, нiби хтось стороннiй нашiптуе йому на вухо, вимощуе лунку порожнечу черепа кавалками тривожноi втоми, наказуе та змушуе, страхае й жене у безвiсть чужих вокзалiв, готелiв, перегонiв i станцiй. У такi митi вiн панiчно боявся, аби призвiдник тих моторошних помислiв не прокрався назовнi, не виповз iз якогось потаемного закапелка його мозку та не взявся порядкувати на власний розсуд. Звiдки виникали такi дурнуватi асоцiацii, вiн не уявляв.
Вагон тонув у сутiнках, скрипiв i, погойдуючись, заколисував.
Величезне Мiсто нiколи не спало. Навiть у найглухiшi нiчнi години воно жило iржанням коней вiзникiв, цокотiнням копит по брукiвцi, п’яними вигуками в темних завулках, шарудiнням пацюкiв у смiтниках. Воно куталося у набридливу сiру мжичку, котра навiть улiтку перетворювала день на осiннiй присмерк, дихало важким духом рiки, iдким смородом нетрiв i чадом безлiчi димарiв. Комусь воно могло б здатися найогиднiшою мiсциною на свiтi, але вiн його любив. Кохався в ньому, як лiсовий хижак, що темноi ночi виходить на лови, кожною шерстинкою вiдчуваючи напружене збудження.
Вiн блукав Мiстом, наближався до потрiбного мiсця за тiльки й