Квiтникарка
Нiка Нiкалео
Вiкторii завжди здавалося, що ii шлюб щасливий та безтурботний. Але одного разу вона переконалася у зрадi чоловiка на власнi очi. І якби не найкраща подружка Мар’яна, Вiка нiколи б не наважилась на змiни, адже з чоловiком iх пов’язуе син. Вiкторiя знаходить у собi сили жити далi, творить себе, закохуеться i мрiе про нову родину. Їй постiйно сниться дiвчинка, яка здаеться знайомою i кличе Вiку мамою. Та життя жiнки летить шкереберть, коли пiд час гiнекологiчного огляду в неi виявляють пухлину. Лiкувати ii береться гiнеколог з бездоганною репутацiею та жахливим характером…
Нiка Нiкалео
Квiтникарка
Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва
© Хiдченко В. О., 2018
© DepositPhotos.com / Molesko, обкладинка, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2018
* * *
Кожна мить у життi – неповторна, кожен видих i вдих – дивина.
Кiнець свiту
Молода жiнка збiгала сходами так швидко, як тiльки могла. Їй здавалося, що, якщо вона ще на мить затримаеться в цьому будинку, вiн впаде iй на голову i придушить своею вагою, розчавить по бетону, наче якусь глевку i нестiйку масу, на яку вона зараз перетворилася. Їй хотiлося розчинитися у Всесвiтi на пил i розвiятися по ньому без слiду. Вона помирала… Їi спопеляла образа, нiкчемнiсть ii iснування, душила внутрiшня слабкiсть.
На вулицi перiщив дощ. Вiн бив iй в обличчя, залiплював очi, влазив у рота й вуха, клеiв до тiла ii блузку. Ноги чалапали по найглибших калюжах, пальцi чвакали болотом у пошарпаних i вицвiлих туфлях. По небу звiдусiль сунулися хмари i, наздоганяючи одна одну пiд сильними поривами вiтру, б’ючись, голосно реготали та ридали водночас. Пiднебесся оскалювалося грiзними посмiшками i теж реготало… Вiкторiя вiдчула, що то з неi смiеться вся та натура, яка давно й постiйно нагадувала iй те, про що вона навiть боялася подумати. Вiдмахувалася вiд таких настирних знакiв «добродiiв» поруч. Ах, якби ж те знання та в мудру голову! Але де ж такiй узятися, коли вона заслiплена, залюблена, замилувана своiм единим i найкращим чоловiком на землi – своiм Васильком.
А вiн! Як вiн тiльки додумався привести цю курву додому?! Укласти в iхне лiжко? У ще теплу постiль, вiдкоркувати ii улюблене шампанське, яке тримала до його ж уродин? Пити з кришталевих келихiв, подарованих iм на весiлля? Смiятися й голосно займатися сексом у ii спальнi?! У квартирi, яка iй дiсталася вiд батькiв. Напередоднi такого великого свята!
А… вiн думав, що вона поiхала з мiста i сьогоднi ii вже не буде. Ох, i якого бiса вона повернулася додому?! Картала сама себе за те, що побачила, i враз тут же злилася на нього, на незаслужене приниження i зневагу. Вона так його кохала, так намагалася у всьому догоджати. І сьогоднi готувалася до Великоднього свята. Мала намiр напекти-наварити, приготувати смаколикiв до столу… Для кого?! Для чого?! Тепер побачила, що надмiру все це!
Вiкторiя тяжко дихала, задихалася, тiкаючи вiд самоi себе, вiд дiйсностi, яка враз накрила ii.
Вона бiгла, i думки боляче вдаряли по серцю, голосно чавили душу, тлумили ii своею злою зверхньою правдою i зовсiм-зовсiм не шкодували знесилену i стовчену цим свiтом жiнку. Злива оперiзувала ii своiми холодними мокрими пасами, нiби хотiла сказати: «Як ти могла принести у цю реальнiсть своi казки, вигадати свiй рожевий щасливий роман iз вiчним коханням i дiтьми? Дзуськи, тут своi правила життя – жорстокi, прагматичнi, усi ходи прорахованi! А ти – недолуга фантазерка. Наiвна i тупа! Бiжи-бiжи, не озирайся. Твого свiту не iснуе!» Кров пульсувала у скронях i болiсно перетiкала судинами, голова гудiла, наче церковний дзвiн, вiд чого ii розпирало. Здавалося, що з неi злазить скальп. Сам по собi, вiд того, що трiскав вiд цього внутрiшнього розширення. Вiкторiя час вiд часу змахувала з обличчя воду i знову хапалася за голову. Бiль посилювався, темнiло в очах…
– Мого свiту не iснуе. Мене нема… мене нема, – раптом дiйшло до неi, i вона рiзко зупинилася, роззирнув