І прибуде суддя

Володимир Савович Лис

Знайомство з мiстечком Стара Вишня для молодого випускника юрфаку Георгiя виявилося моторошним. На його руках померла провiдниця потяга Людмила. Незабаром знаходять задушеною дiвчину Нiлу. Георгiй вiдчувае: в Старiй Вишнi коiться щось дивне й жахливе. Останньою краплиною стае раптове самогубство суддi, пiсля чого мiстечко поринае в темну круговерть… Але виявляеться, що саме Георгiй мае стати наступником загиблого. Вiн одержимий жагою справедливостi, бажанням нещадно карати винних та нарештi розплутати всi темнi iсторii.

Володимир Лис

І прибуде суддя

Вiд Золотого письменника Украiни

Майже наприкiнцi двадцятого столiття мiжнародний потяг Львiв – Санкт-Петербург прибув на станцiю Луцьк опiвночi. Вiн спiзнився всього лише на вiсiм хвилин. До того спiзнювався на цiлих пiвгодини, що було, зрештою, не так i багато для нинiшнього непевного часу. Однак на пiдходi до Луцька машинiстовi вдалося скоротити розрив i молода провiдниця iз сьомого плацкартного вагона знала, що до наступноi великоi станцii – Ковеля – якщо не трапиться чогось надзвичайного, прибудуть за графiком. А втiм, що iй до того, ii провини в жодному запiзненнi нема.

Як i належало, вона заздалегiдь попередила тих пасажирiв, котрi мали виходити. Їх було четверо. Молоде подружжя – вiн, високий, вродливий, iз виразними очима, i вона, сiренька пташка, правда, з повними соковитими губами – усю дорогу завзято шепотiлося i сперечалося. До провiдницi долiтали фрагменти розмов, i вона зрозумiла, що iдуть цi двое до родичiв, з якими перед тим майже не пiдтримували стосункiв, а зараз несподiвано одержали запрошення на розподiл спадщини: пiсля смертi, здаеться, двоюрiдноi тiтки iм теж мала перепасти дещиця. Якось, проходячи повз них, провiдниця почула, як дружина твердила, що проживуть i без цiеi подачки. Чоловiк щось заперечив, та вона не розчула, що саме. Уже опинившись у провiдницькому купе, подумала: якби на неi впала хоч якась крихта з чийогось там стола, вона не вiдмовилася б, нiзащо не вiдмовилася б, усе взяла б. Надто багато прикрощiв зазнала в цьому несправедливому холодному свiтi, де приречена бути вiчною жебрачкою, а тепер ще й блукалицею, не маючи анi пристановиська, анi надii на щось постiйне, хоч вiддалено схоже на щастя, тiльки цю нескiнченну осоружну дорогу, нудотний запах чужоi зiжмаканоi постелi й обривки чужих розмов i сповiдей, сплетених у клубок щоденного та щонiчного хаосу, який оточуе страшним виром.

Тепер подружжя йшло проходом, наповненим чужими снами, неголосними розмовами, вуркотiннями й зiтханнями, запахом вистромлених iз-пiд простирадл нiг. За ними поволi дибав дiдок у засмальцьованiй куфайцi, хоч надворi стояло ще лiто, а далi повз, мов слiпий слимак, молодий хлопчисько з двома величезними сумками. Провiдниця перед тим ледве його добудилася. Потяг стишував хiд, провiдниця виглянула крiзь дверi: стало видно старовинну, ще з минулого столiття, будiвлю вокзалу й людський мурашник, який, незважаючи на нiчний час, вирував на перонi. «Куди вони iдуть, куди поспiшають, навiщо? – подумала провiдниця. – Якби вони знали, яка то мука – iздити i iздити, не маючи прихистку». Але знала вона й те, що зрушений свiт не зупинити, що дорогою буде ще порожнiти й заповнюватися потяг разом iз ii вагоном, поки нарештi дика орда мiшечникiв не кинеться скуповувати, ощасливлювати мiсто, чимось схоже на те, звiдки вони виiхали, нашпиговувати його маслом, ковбасою, м’ясом, зубною пастою, кухонним причандаллям, цукром, усiма мислимими й немислимими товарами, на якi досi ще багата Украiна.

Потяг спинився, провiдниця, як i годилося, вiдчинила дверi. Перед ними вже з’юрмилися з десяток людей iз валiзами й торбами. Провiдниця зiйшла на перон, сказала:

– Дайте пасажирам вийти, – i вiдступила крок убiк.

– І куди вони пруться? – мовив хлопчисько, нарештi прочумлюючись вiд сну, перед тим як ступити на сходинку.

– До своеi погибелi, – чи то буркнув, чи то пофiлософствував дiдок.

Як i слiд було сподiватися, всi iхали якщо не до Санкт-Петербурга, то в Бiлорусь. Але один квиток, чи не останнiй (бо п’ятеро чоловiкiв i двi жiнки, якi стояли