Свiтло, яке ми втратили
Джилл Сантополо
Кажуть, закоханим потрiбно бачити очi одне одного щодня. Але справжньому, надзвичайно сильному почуттю достатньо однiеi зустрiчi. Мить, яка грiтиме спогадами все життя… Таким було кохання Люсi та Гейба. Вони зустрiлися вперше ще в студентськi роки. Мрiйники, сповненi великих сподiвань на майбутне. Однак доля розкидала iх по свiту. Гейб став вiдомим фотожурналiстом, Люсi вийшла замiж, народила дiтей i зробила кар’еру на телебаченнi. Вони не бачилися роками, окрiм кiлькох коротких зустрiчей. Чи подаруе iм доля шанс вiднайти втрачене свiтло кохання?
Джилл Сантополо
Свiтло, яке ми втратили
Присвячую Нью-Йорку
Пролог
Ми знаемо одне одного майже пiвжиття.
Я бачила тебе усмiхненим, упевненим, блаженно щасливим.
Бачила пригнiченим, пораненим, загубленим.
Але таким тебе я не бачила нiколи.
Ти вчив мене шукати прекрасне. У пiтьмi, у руiнах ти завжди знаходив свiтло.
Не знаю, яку красу я знайду тут, яке свiтло. Але спробую. Я зроблю це для тебе, бо знаю: ти зробив би це для мене.
Як багато прекрасного було в нашому життi.
Мабуть, саме з цього й слiд почати.
1
Інодi предмети мають такий вигляд, наче стали свiдками iсторii. Я зазвичай уявляла, що дерев’яний стiл, за яким ми сидiли пiд час семiнару з Шекспiра в професора Крамера на останньому курсi, був таким же стародавнiм, як Колумбiйський унiверситет: вiн стоiть у цiй кiмнатi з 1754 року, з витертими краями, зношеними через таких самих студентiв, як ми, якi човгалися на них столiттями. Це, звичайно ж, не могло бути правдою. Але так я собi уявляла. Студенти, якi вчилися пiд час вiйни за незалежнiсть США, громадянськоi вiйни, обидвох свiтових воен, воен у В’етнамi, Кореi та Перськiй затоцi.
Дивно: якби ти запитав мене, хто ще був iз нами того дня, не думаю, що я б вiдповiла. Ранiше могла уявити всi iхнi обличчя дуже чiтко, але тринадцять рокiв по тому пам’ятаю лише тебе i професора Крамера. Я навiть не можу пригадати iм’я асистентки кафедри, яка пiзнiше влетiла до аудиторii. Ще пiзнiше вiд тебе.
Крамер щойно закiнчив переклик, коли ти поштовхом вiдчинив дверi. Ти усмiхнувся до мене, знiмаючи кепку з логотипом «Даймондбекс»[1 - Професiйна бейсбольна команда з мiста Фiнiкс, штат Аризона. (Тут i далi прим. перекл.)], i на твоiх щоках на мить з’явилася ямочка. Ти запхнув кепку до задньоi кишенi, очима швидко зайняв мiсце поруч зi мною, тож приземлився на сусiднiй стiлець.
– А ви у нас…? – запитав Крамер, коли ти полiз до свого наплiчника по зошит i ручку.
– Гейб, – вiдповiв ти. – Гебрiел Семсон.
Крамер перевiрив папери.
– Домовмося до кiнця семестру приходити вчасно, мiстере Семсон, – сказав вiн. – Заняття починаються о дев’ятiй. Хоча намагайтеся встигати ранiше.
Ти, погоджуючись, кивнув, i Крамер почав розповiдати про основнi теми п’еси «Юлiй Цезар».
– «В людських дiлах припливи е й вiдпливи, / Зустрiнь приплив – i пiднесешся вгору, / А пропусти, i путь твоя земна / Мiлинами й стражданнями проляже. / Сьогоднi нас несе припливна хвиля, / І ми повиннi нею скористатись, / Або все втратимо»[2 - Переклад Василя Мисика.]. Сподiваюся, ви всi прочитали трагедiю. Хто може сказати, що в цьому мiсцi говорить Брут про долю i свободу волi?
Я завжди пам’ятатиму цей уривок, адже вiдтодi я безлiч разiв думала про те, що нам судилося зустрiтися на цьому семiнарi. Чи то доля, чи рiшення тримало нас разом усi цi роки. Чи поеднання обох чинникiв, якими ми скористалися.
Пiсля запитання Крамера кiлька студентiв почали гортати тексти, що лежали перед ними. Ти пробiг пальцями по своiх кучерявих локонах, i вони вляглися на своi мiсця.
– Що ж, – промовив ти, а решта студентiв – i я серед них – спрямувала погляди на тебе.
Але закiнчити тобi не вдалося.
Асистентка, iменi якоi я не пам’ятаю, увiрвалася до а удиторii.
– Вибачте за спiзнення, – сказала вона. – Лiтак врiзався в одну з веж-близнюкiв. Це показали по телебаченню, коли я вже збиралася на заняття.
Нiхто не усвiдомлював значення ii слiв, навiть вона сама.
– Чи був пiлот п’яний? – запитав Крамер.
– Не знаю, – вiдповiла асистентка, сiдаючи за стiл. – Я чекала, але диктори й гадки не мали