Орiон Золотий. Театр (збiрник)

Іван Федорович Драч

Іван Драч (нар. 1936 р.) – вiдомий украiнський поет-шiстдесятник, громадсько-полiтичний дiяч, лауреат Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Г. Шевченка, Герой Украiни. Вiн автор багатьох збiрок поезiй, перекладiв, кiноповiстей, а також драматичних творiв. У своiх п’есах, присвячених видатним людям Украiни та свiту, а саме: Тарасовi Шевченку («Гора»), Пабло Нерудi («Зоря i смерть Пабло Неруди»), В. Сухомлинському («Дума про Вчителя»), В. Сосюрi («Орiон Золотий»), – Іван Драч прагне якомога яснiше висвiтлити драматизм цих творцiв, вiднайти гармонiю в круговертi страждань i перемог, переслiдувань i визнань, злочинiв i надiй, любовi й ненавистi, добра i зла. Драматична поема «Соловейко-Сольвейг» порушуе питання матерiального й духовного, розумового i чуттевого в життi та творчостi.

Іван Федорович Драч

Орiон Золотий

Театр

© І. Ф. Драч, 2016

© І. С. Рябчий, упорядкування, 2016

© П. М. Перебiйнiс, передмова, 2016

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2016

Дорости до Драча

Поет народжуеться в небi, а спiвае на землi. Душа поезii – метафора. Душа поета Івана Драча – мегаметафора.

Цитувати Драча неможливо. Кожен рядок його таiть затамовану вибухову силу. Що вибирати? Ось непомiчений професiйною критикою давнiй вiрш «Десь на днi моiх ночей». На тому днi «Горить свiчка бiла». Горить – не згасае. «Йшов вечiр не погасив… / Йшов танк навшпиньках / Йшов лiтак з парасолькою неба / Не погасили не погасили». Може, хтось би на цьому й зупинився. Але тiльки не Драч. І вже метафора нестримно, динамiчно переростае у мегаметафору: «Кожен свою засвiтив / Йшов вiтер свiчку нiс… / Йшли вiл танк лiтак з свiчкою з свiчкою/ Йшов величезний скляний палац / З маленькою свiчкою / І маленький сивий комарик з великою свiчкою…»

Що тут можна додати? Все сказано. Все просте i складне, як сама природа. Бо це – Мегаметафора. Бо це – Драч!

Немае потреби перелiчувати всi творчi iпостасi небосяжного Івана Драча. Вiн – Поет. Поет у всьому. Його поезiя – драматична. Його драматургiя – поетична. Його «Нiж у Сонцi» пiвжиття стримить у моему серцi. Бо це не просто бунтiвна феерiя. Це планетарна драма людовбивчоi епохи. Тiльки Драч вiдчув ii агонiю. І в похоронi голови колгоспу шекспiрiвськими мазками показав грядущий похорон жорстокоi iмперii. Але перед читачем i досi вiдкриваються новi й новi глибини цього багатовимiрного твору. Нiж у сонцi – пророча метафора. В нiй поет закодував трагiчне передбачення глобальних катаклiзмiв уже нинiшнього, Двадцять першого столiття. Вчитайся, наш сучаснику, i ти переконаешся: «Нiж у Сонцi» – предтеча небувалоi у свiтовiй лiтературi поетичноi драматургii Івана Драча.

Недарма лiтературна критика так обережно споглядае стрiмке вознесiння Драча-драматурга. Важко всiм, важко менi збагнути серцем i душею це iстинно украiнське i всесвiтне творче диво. Десь там, у небесах, незримо витае надi мною, щебече менi загадковий, недосяжний, невловимий «Соловейко-Сольвейг». Як менi заманити його в сiтi звичного людського розумiння? Я не чарiвник якийсь. Я просто читач. Менi складно зорiентуватися в цiй незнайомiй галактицi борiнь i пристрастей, думок i почуттiв.

Але слово за словом – i перед тобою вiдкриваеться веселково-барвиста «Весна з соловейком у пазусi». І тебе зачаровуе чоловiчими й жiночими голосами «Хор, який дiе тiльки в мiсячному iнтермеццо». І вже ближчою, рiднiшою стае тобi розтерзана душа скульпторки Марини Турчин, яку в мiсячному сяйвi обступають ненародженi з каменю ii дiти. А схожа на Марину вирiзьблена i розбита Мавка – докоряе, вимагае, нагадуе:

Ти поклялась нас в глинi воскресити,

Звiльнити з каменю, у мармурi вiдбити,

Сповити в гiпсi, вилити у бронзi…

А я стою i досi на порозi…

Мабуть, жоден скульптор не змiг би заглянути у таемницю свого дару так, як це зумiв зробити поет у драмi Іван Драч. Героiня його – не просто скульптор, а прекрасна Жiнка. Жiнка iз плотi i кровi. Їй хочеться жити, любити, родити. Родити не кам’яних, а рiдних дiток. Скам’янiле ii серце волае до коханого:

На свiтi нiкого немае. Ми двое. На цiлому свiтi.

Бери мене i люби мене. Вiзь