Квiти на снiгу
Надiя Гуменюк
Авдiевi нiколи не забути своеi коханоi Соломiйки. Колись вiн не встиг урятувати ii. Тепер чоловiк живе як вiдлюдник, неподалiк тiеi самоi криницi, що забрала Соломiйчине життя… Та цього разу вiн рятуе незнайомку, приречену на смерть у нiй. Врятована – донька художника, який загадково загинув у своiй майстернi. Дiвчина випадково вiдшукала батьковi картини в будинку Немолюкiв, один з яких вiдняв у Авдiя найдорожче. Час повертати борги минулого, час вiддавати вкрадене, час розставляти все на своi мiсця… Нiщо не минае безслiдно, все мае свое продовження – такий лейтмотив роману, сучасноi варiацii бiблiйноi притчi про Авеля та Каiна.
Надiя Гуменюк
Квiти на снiгу
© Лис Н. П., 2018
© DepositPhotos.com / shu999, обкладинка, 2018
© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2018
Криниця (Замiсть прологу)
Крик пронизав його, мов куля навилiт:
– Не пiдхо-о-о-одь!!!
Чоловiк зiрвався, виштовхнув iз горла клубок густоi задухи, опустив iз лiжка важкi набряклi ноги, намацав пальцями капцi. Виборсувався зi сну, як потопельник iз водяного крутежу. Ще раз хапнув ротом повiтря й нарештi таки випiрнув на поверхню. Нiч хоч в око стрель. А над нею вселенська тиша. І тiльки десь у лабiринтах його схарапудженого мозку продовжуе битися оте надривне й застережливе «Не пiдхо-о-о-о-одь!!!».
Колись той крик будив його мало не щоночi. Потiм вiн навчився, як не чути його: за день, бувало, сам так накричиться, так нарепетуеться, що аж горлянка пече, увечерi заправить ту печiю казьонкою й спить до самiсiнького ранку як убитий. Головне – не залишатися наодинцi iз собою вдень, не дати крику заскочити себе зненацька. Але тепер…
Вiн обхоплюе голову, затуляе долонями вуха. Намарне. Здаеться, голос всотуеться в нього через припухлi долонi, через голi ступнi, через розширенi пори шкiри. Чоловiк здiймае над головою руки зi стиснутими кулаками, розтуляе рота: мусить перекричати той крик, мусить прогнати.
– А-а-а-а… У-у-у-у!!!
Вiн уже не кричить, а вие, як вовкулака. Голос стихае, нiби злякався того виття. Але чоловiк знае, точно знае, що той не зник, не розчинився в чорнотi ночi, нi-нi, вiн забився в котрийсь iз темних куткiв кiмнати, заховався, причаiвся, перетворився на тривожну вiбрацiю повiтря, що змушуе так дрiбно сiпатися його важке тiло. Зараз той голос нагадае про себе й знову до самого ранку буде будити його, розтриюджувати пам’ять, ворохобити й нидiти десь там, де в людини мае бути душа.
Якийсь беззвучний схлип прокотився темрявою. Якесь дивне тремтiння зворухнуло нiч. Звiдки воно? А-а-а-а… Вiн хапае сокиру, давно сховану пiд лiжком, i йде. До криницi. До тiеi прояви, з якоi вириваеться голос. До тiеi вирви, того казана пекельного, що ось уже стiльки ночей вихлюпуе на нього свiй смоляний окрiп.
Чоловiк обережно несе свое велике набрякле тiло через двiр мерехтливою дорiжкою з рожевого базальту, повiльно пiдходить до чорного металевого мережива хвiртки, хапаеться за роззявлену пащу чи то дракона, чи то динозавра на нiй i зразу ж перелякано вiдсмикуе руку, нiби той ящiр ожив i намiрився зiмкнути на нiй своi залiзнi щелепи. Погляд, спрямований за хвiртку, на пагорбок, вiд якого збiгае дорога, застигае, очi розширюються вiд жаху. Густi клуби бiлого нiчного туману котяться до криницi, оповивають ii з усiх бокiв i вже здаються хмарами, якi пiднiмають ii над землею й несуть, несуть кудись. Ось уже й вiн по колiна в тому бiлому хмаровиннi пливе за криницею – у вiчну безвiсть чи на вiчний суд?
І раптом над жовтим зрубом криницi, бiля довгоi шиi дерев’яного журавля, з’являються чиiсь руки, здiйнятi до неба, за ними – голова, плечi. Мить – i вони опускаються, зникають. Знову з’являються й знову зникають. Нiби хтось благае небеснi сили витягти його з темноi безоднi, з бiлоi драговини туману. Вражений мозок чоловiка, який стiльки рокiв носив у собi ту криницю, як ракову пухлину, не може усвiдомити, чи випiрнуло побачене з минулого, чи вiдбуваеться ось зараз, у цю глупу нiч, – вiн вимикаеться, згасае, як перегорiла лампочка. Велике тiло спочатку застигае на мiсцi, тодi повiльно сповзае по хвiртцi