Щоденник наркомана

Алiстер Кроулi

Карта свiту

Культовий англiйський письменник, поет, мiстик i церемонiальний маг, засновник релiгiйноi фiлософii Телеми, астролог, художник, альпiнiст та шахiст Алiстер Кроулi (1875—1947) i сьогоднi залишаеться знаковою постаттю. 2002 року Бi-бi-сi назвала його 73-м найвпливовiшим британцем усiх часiв.

«Щоденник наркомана» – автобiографiчний роман автора, який уперше вийшов друком 1922 року й вiдтодi його перевидавали понад 40 разiв. Тогочаснi газети одразу охрестили його «книгою, яку треба спалити». Щоденник вiдкривае читачевi поета, коханця та загадкового мiстика, яким був Алiстер Кроулi.

Алiстер Кроулi

Щоденник наркомана

Алостраель, Дiвi-Берегинi Санграалю в абатствi Телема на «Телепилi»,

а також Астарте Лулу Пантеi, наймолодшiй iз його представникiв, я присвячую цю iсторiю Геркулесовоi працi заради звiльнення Людства вiд усiх форм залежностi.

Це правдива iсторiя.

Їi було змiнено рiвно настiльки, аби приховати справжнi iмена героiв.

Це жахлива iсторiя, але водночас це iсторiя надii та краси.

Вона з разючою яснiстю показуе безодню, над якою тремтить наша цивiлiзацiя.

Однак те саме Свiтло освiтлюе шлях людства: i ми самi виннi, якщо переступимо межу.

Ця iсторiя правдива не лише стосовно одного виду людськоi слабкостi, а (за аналогiею) усiх ii видiв; i для усiх них iснуе лиш один шлях до спасiння.

Як каже Гленвiл: «Людина не поступилася б янголам, анi самiй смертi, якби не слабкiсть ii волi».

Чини, як волiеш, – нехай таким буде весь закон.

    Алiстер Кроулi

Книга I

Paradiso

Роздiл 1

Нiч лицаря

Так, без сумнiву, я почувався пригнiчено.

Не думаю, що з огляду на все це була моя реакцiя на пережитий день. Звичайно, завжди е реакцiя пiсля збудження вiд польоту; але ефект бiльше фiзичний, нiж моральний. Не хочеться нi з ким говорити. Лежиш собi, куриш i п’еш шампанське.

Нi, мiй паскудний стан був дещо iншим. Я проаналiзував своi думки, як це швидко вчиться робити хороший пiлот, i менi справдi стало соромно. Якщо взяти в цiлому, то я був одним з найщасливiших людей у свiтi.

Вiйна – наче хвиля: когось накривае, когось топить, когось розбивае на друзки об каменi; але когось вона викидае далеко на берег, на блискучий золотий пiсок, подалi вiд ще якихось додаткових примх долi.

Дозвольте пояснити.

Мене звуть Пiтер Пендрагон. Мiй батько був другим сином у родинi, i вiн часто сварився з дядьком Мортiмером, коли вони були малими хлопцями. Вiн перебивався заробiтком лiкаря загальноi практики у Норфолку, потiм одружився, але це не дуже покращило його справи.

Втiм, вiн наскладав достатньо, щоб дати менi сяку-таку освiту. Тож коли розв’язалася вiйна, менi було двадцять два роки i я саме захистив диплом доктора медицини у Лондонському унiверситетi.

Потiм, як я вже казав, надiйшла хвиля. Моя мати вступила до Червоного Хреста й загинула у перший рiк вiйни. Безлад i збентеження були такi, що понад шiсть мiсяцiв я навiть не знав про це.

Мiй батько помер вiд грипу перед самим перемир’ям.

Я подався до вiйськовоi авiацii; служба менi непогано вдавалася, проте я чомусь так i не набув упевненостi нi в собi, нi у своiй машинi. Командир моеi ескадрильi говорив, що я нiколи не стану славетним льотчиком.

– Давня справа, – казав вiн, – тобi бракуе iнстинктiв, – додаючи до iменника цiлковито безглуздий прикметник, який, однак, допомiг зробити речення чiтко зрозумiлим.

– У тебе виходить лише тому, – сказав вiн, – що ти маеш аналiтичний склад розуму.

Що ж, здаеться, маю. Ось чому я зараз i пишу цей текст. У всякому разi, в кiнцi вiйни з’ясувалося, що у мене е лицарський титул, який, як я i дотепер свято вiрю, дiстався менi через канцелярську помилку якогось державного службовця.

Що ж до дядька Мортiмера – вiн i далi продовжував вiдлюдькуватий спосiб життя; насуплений, нетовариський заможний пiдтоптаний парубок. Ми зовсiм про нього не чули.

А потiм, десь рiк тому, вiн помер; i я, на превеликий подив, дiзнався, що е единим спадкоемцем його п’яти-шести тисяч на рiк i власником Барлi Грандж – просто неймовiрно милоi мiсцини у Кентi, ще й досить недалеко розташованоi для зручностi успiшного мо