Голем

Густав Майрiнк

Істини

Австрiйський письменник-експресiонiст, драматург, перекладач, банкiр Густав Майрiнк (справжне iм’я Густав Маер, 1868 – 1932) найбiльш вiдомий за романом «Голем» (1915), який принiс йому всесвiтню славу, ставши одним iз перших книжкових бестселерiв ХХ столiття. Одного разу оповiдач переплутав свiй капелюх з iншим, на пiдкладцi якого було написано iм’я власника – Атанасiус Пернат. Пiсля цього вiн почав бачити дивнi уривчастi сни, в яких був тим самим Пернатом – рiзьбярем камей з еврейського гетто у Празi. У цих снах оповiдач переживае цiлу iсторiю i врештi-решт намагаеться знайти Атанасiуса Перната в реальностi, однак дiзнаеться, що подii, якi вiн бачив у своiх снах, насправдi вiдбувалися багато рокiв тому…

Густав Майрiнк

Голем

Сон

Мiсячне сяйво падае на узнiжжя мого лiжка й лежить там велетенською осяйною пласкою брилою.

Коли повний мiсяць йде на спад i його правий бiк починае щербитися, – немов обличчя, якого вже торкаеться старiсть: воно марнiе i мережиться зморшками, – такоi ночi мене огортае туск, гнiтючий неспокiй.

Я сплю й не сплю водночас, у напiвсонному маревi в моiй душi пережите змiшуеться з прочитаним i почутим, нiби два струменi рiзноi барви й прозоростi зливаються докупи.

Перед сном я читав життепис Будди Готами, i в моiй головi на тисячу ладiв водно повторюються слова:

«Ворона злетiла вниз до каменя, схожого на великий шматок сала, подумала: може, то щось смачненьке. Розчарована, вона вiдлетiла геть. Так i ми – тi, що у вiчному пошуку, – немов ота ворона, приваблена каменем, полишаемо аскета Готаму, втративши до нього iнтерес».

І образ каменя, схожого на шматок сала, виростае до несусвiтнiх розмiрiв у моему мозковi.

Я простую пересохлим руслом рiчки й збираю гладкi камiнцi.

Сiро-блакитнi з вкрапленнями блискотливого пилу, що проступив на поверхнi, – я все сушу та й сушу над ними голову, нiяк не придумаю, що з ними робити, – а ще чорнi з сiрчано-жовтими плямами, схожi на скам’янiлi потуги дитини викласти незграбну подобу плямистоi ящiрки.

Я хочу пожбурити iх геть далеко вiд себе, тi камiнцi, але вони випадають менi з рук, я не годен iх витiснити зi свого поля зору.

Усе камiння, яке коли-небудь щось важило в моему життi, з’являеться не знати й звiдки, стискаючи мене звiдусiль.

Деякi, немов величезнi синювато-сiрi краби перед припливом, судомно намагаються виборсатися з пiску на свiт божий, щоб за будь-яку цiну звернути на себе мою увагу i сповiстити менi щось безмежно важливе.

Іншi – виснаженi – безсило зсуваються у своi ямки, полишаючи навiть спроби донести до мене хоч слово.

Подеколи я виринаю з сутiнi цього напiвсну i якусь мить заново бачу на здибленому краi своеi ковдри мiсячне сяйво – велику осяйну пласку брилу, аби потiм знов, наослiп хапаючись за свiдомiсть, що водно висковзуе вiд мене, гарячково шукати камiнь, який не дае менi спокою, – лежить десь, зачаiвшись, на звалищi моiх спогадiв, схожий на шматок сала.

Бiля нього до землi спадала, вочевидь, ринва – малюю я собi, – зiгнена пiд тупим кутом, поiдена на краях iржею. Я вперто намагаюся витворити у своiй уявi саме такий образ, щоб ошукати розтривоженi думки й заколисати iх до сну.

Це менi не вдаеться.

Та знову й знову з тупою наполегливiстю, наче вiконниця, якою вiтер монотонно гупае до стiни, торочить менi впертий внутрiшнiй голос: усе не так, це зовсiм не той камiнь, що схожий на кусень сала.

Вiд цього голосу нiде подiтися.

Хай я хоч усоте товкмачив собi, що це неважливо, голос замовкав на коротку мить, а потiм знову непомiтно прокидався i настирливо заводив вiд початку: гаразд, гаразд, хай буде, як скажеш, та все ж це не той камiнь, що схожий на кусень сала.

Поволi мене долае нестерпне вiдчуття безпорадностi. Що було далi, не знаю. Чи я добровiльно облишив будь-який опiр, а чи вони – моi думки – мене скорили й упокорили.

Знаю лише, що мое тiло спить у лiжку, а свiдомiсть вiддiлилася й нiчим бiльше з ним не поеднана.

Хто ж тепер мое «Я»? – хочу запитати. Але нараз розумiю: я не маю вже органа, яким ставляться запитання, i менi стае страшно, що дурнуватий голос знову почне свiй безконечний допит