«Глорiя Cкотт»

Артур Конан Дойл

Істини

Оповiдання «Глорiя Скотт» англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859–1930) було вперше опублiковано у 1894 роцi. У ньому описуеться перша справа генiального сищика Шерлока Голмса, яка стала вiдправною точкою в кар’ерi великого детектива.

…Однокурсника Голмса Вiктора Тревора спiткала бiда – його батька дiймав чоловiк на iм’я Гадсон, аж поки той не кiнчив життя самогубством. Що ж пов’язувало багату людину i колишнього жалюгiдного матроса?

До видання увiйшли також оповiдання «Пригода з бериловою дiадемою», «Пригода з блакитним карбункулом», «Пригода у Вiстерiя-Лодж» та «Справа про iдентифiкацiю».

Артур Конан Дойл

Глорiя Cкотт

Берилова дiадема

– Погляньте-но, Голмсе, – звернув я увагу. – Якийсь шаленець бiжить. Не розумiю, як родичi вiдпускають таких без нагляду.

Я стояв бiля арки вiкна нашоi кiмнати й визирав униз, на Бейкер-стрит.

Голмс ледаче пiдвiвся з крiсла, став поруч за моею спиною i, засунувши руки до кишень халату, зиркнув у вiкно.

Був свiтлий лютневий ранок. Снiг, що випав учора, лежав щiльним шаром, виблискуючи в променях зимового сонця. Посеред вулицi вiн перетворився в буру брудну масу, але на узбiччях залишався бiлим, наче щойно випав. Хоча тротуари вже почистили, було все ж дуже слизько, а пiшоходiв на вулицi – менше, нiж зазвичай. На вулицi вiд станцii метро до нашого будинку була лише одна людина. Ексцентрична поведiнка незнайомця й привернула мою увагу.

Це був чоловiк рокiв п’ятдесяти, високий, поважний, iз широким енергiйним обличчям та солiдною поставою. Одягнений був небiдно, але не виклично: блискучий цилiндр, темне пальто з дорогоi матерii, добре зшитi свiтло-сiрi штани та брунатнi гетри. Однак уся його поведiнка зовсiм не вiдповiдала зовнiшностi й одягу. Вiн бiг, раз у раз пiдстрибуючи, як людина, котра не звикла до фiзичних вправ, розмахував руками, вертiв головою, обличчя його спотворювали гримаси.

– Що з ним? – дивувався я. – Вiн, здаеться, шукае якийсь будинок.

– Гадаю, що вiн поспiшае сюди, – потер руки Голмс.

– Сюди?

– Атож. Вочевидь, йому треба порадитися зi мною. Усi ознаки вказують на це. Ну, мав я рацiю, чи нi?

У цю мить незнайомець, важко хекаючи, кинувся до наших дверей i взявся судомно смикати за шворку дзвiночка, сповнюючи дзеленчанням увесь будинок.

Через хвилину вiн забiг до кiмнати, ледь переводячи подих i гаряче жестикулюючи. У його очах закарбувалися такi горе та вiдчай, що нашi посмiшки згасли й кепкування поступилося мiсцем глибокому спiвчуттю та жалю. Спочатку вiн не мiг вимовити й слова, лише хитався, хапав себе за голову, як людина, доведена до межi божевiлля. Раптом вiн кинувся до стiни й ударився об неi головою. Ми ж ухопили нашого вiдвiдувача та вiдтягли його на середину кiмнати. Голмс посадив нещасного в крiсло, сам сiв навпроти i, поплескавши його по руцi, заговорив так м’яко та заспокiйливо, як не вмiв нiхто, окрiм нього.

– Ви прийшли до мене, щоб розповiсти, що з вами сталося? – сказав вiн. – Ви втомилися вiд швидкоi ходи. Спокiйно, отямтеся, i я з радiстю вислухаю, що ви маете сказати.

Гостевi знадобилася хвилина або й бiльше, щоб вiдсапатися та здолати хвилювання. Нарештi вiн витер хустинкою чоло, рiшуче стиснув губи й обернувся до нас.

– Ви, звiсно, вважаете мене божевiльним? – спитав вiн.

– Нi, але я бачу, що з вами сталося лихо, – заперечив Голмс.

– Ще б пак, Бог свiдок! Бiда настiльки несподiвана та страшна, що збожеволiти можна. Я витримав би безчестя, хоча на моiй совiстi й немае жодноi плямочки. Приватне нещастя трапляеться з кожним. Але водночас i те, й iнше, та ще в такiй жахливiй формi! Крiм цього, справа стосуеться не лише мене. Якщо не вдасться негайно знайти вихiд iз мого скрутного становища, може постраждати одна з найшляхетнiших персон нашоi краiни.

– Заспокойтеся, сер, благаю, – попросив Голмс. – Розкажiть, хто ви й що з вами сталося.

– Мое iм’я, можливо, ви знаете, – промовив гiсть. – Я Александр Голдер iз банкiрського дому «Голдер i Стiвенсон» на Трiднiдл-стрит.

І справдi, ми чули це iм’я. Воно належало старшому компаньйону другоi за значенням банкiрськоi фiрми в Лондонi. Що ж п