Проект «Украiна». Киiвський патерик. 17 непростих питань украiнськоi iсторii

Вiктор Анатолiйович Авдеенко

Проект «Украiна»

Ким насправдi були лiтописнi поляни? Хто автор «Слова о полку Ігоревiм»? Куди подiлися хозари i звiдки взялися козаки? Чи можна було уникнути татаро-монгольського ярма? Чи мала шанси Украiна стати державою за Богдана Хмельницького i Михайла Грушевського? Про все це – i не тiльки – докладно i захоплююче розповiдае iсторик, журналiст, письменник Вiктор Авдеенко, висуваючи часом зовсiм несподiванi версii iсторичних фактiв.

Вiктор Авдеенко

Киiвський патерик

17 непростих питань украiнськоi iсторii

© В. А. Авдеенко, 2016

© О. А. Концевич, переклад   украiнською, 2016

© І. М. Алексеева, художне оформлення, 2016

Моiй дружинi Катi

Замiсть передмови

Книга далася менi досить важко. Писалася довго. Ба бiльше, через останнi подii в Украiнi дещо з написаного ранiше довелося переробити або викинути зовсiм, як таке, що втратило актуальнiсть. Проте, я постарався – наскiльки це можливо – утриматися вiд полiтизацii тексту, хоча повнiстю неупередженим до того, що вiдбуваеться, звiсно, залишитися не змiг.

Автор

Вступ

Історiя цiкавила мене завжди, однак дитяче захоплення не переросло в щось бiльше, я обрав iншу професiю, про що зовсiм не шкодую.

Але iнтерес до «переказiв сивоi давнини» залишився.

Дилетантськi дослiдження не раз змушували мене замислитися про те, наскiльки тi чи iншi подii трактуються неоднозначно, спiрно, а iнколи й просто суперечливо. Крiм того, я все частiше стикався з тим, що iсторична наука нерiдко грiшить тенденцiйнiстю, ангажованiстю i вiдвертою мiфотворчiстю. Тобто тим, з чим, за логiкою, повинна боротися.

Хоча, якщо вдуматися, нiчого дивного в цьому немае – як вiдомо, iсторiю пишуть переможцi. Лише роки i навiть столiття поспiль стають вiдомими факти, про якi причетнi особи волiли б промовчати.

Але, навiть попри появу нових подробиць, iсторичнi версii, що утвердилися як загальноприйнятi, рiдко пiдлягають коригуванню. Так i мандрують вони в часi в своему спотвореному виглядi, а люди поколiннями вже навiть не замислюються над тим, що ж насправдi вiдбувалося в тi далекi часи, приймають на вiру все, про що розповiдають iм iсторики.

Вивчаючи вiтчизняну iсторiю, я нерiдко помiчав очевидну спiрнiсть, а iнодi й помилковiсть висновкiв учених, у тому числi дуже iменитих. Менi страшенно незручно вiд того, що я ставлю пiд сумнiв авторитет визнаних фахiвцiв. Нижче я розповiм, що саме викликало моi сумнiви, i нехай читач сам розсудить, хто правий.

Також в цiй книзi я взяв на себе смiливiсть описати деякi сценарii, за якими могли б розвиватися подii, якби на найбiльш драматичних роздорiжжях украiнськоi iсторii обставини склалися б iнакше, нiж у реальностi.

Останнiм часом з’явилося багато книг з так званоi «альтернативноi» iсторii. Що ж, хтось, можливо, звинуватить i мене в створеннi хибних сенсацiй. Можу лише сказати, що своi дослiдження я засновую виключно на перевiрених фактах, почерпнутих, у тому числi, у авторiв, чий авторитет я тим чи iншим чином поставив пiд сумнiв.

Звiдки, кажете, походить Руська земля?

Так от: все почалося десь у XV столiттi до нашоi ери – коли, на думку авторитетних людей, предки слов’ян вiдбрунькувалися вiд своiх iндоевропейських побратимiв. Може, це було i не в XV столiттi, але зараз перевiрити вже не вийде.

Чому слов’яни? Ну, загалом, ми, в бiльшостi своiй, вiд них походимо. Можна сказати, ними навiть е. Здебiльшого.

Нашi доблеснi (чи доблеснi?) предки покинули дружну iндоевропейську сiм’ю практично останнiми – власне, на той момент вже i залишати було нiкого – залишилися тiльки ми i балти – прибалти з’явилися пiзнiше, в СРСР. Так що, фактично, розлучилися ми тодi тiльки з цими балтами, i нашi шляхи-дорiжки, як то кажуть, розiйшлися. Як з’ясувалося – недалеко.

Оскiльки всi пристойнi землi були вже зайнятi бiльш моторними родичами, довелося слов’янам вдовольнятися тим, що залишилося. А залишилося далеко не найкраще – те, де ми живемо зараз.

Поки слов’яни були зайнятi своiми справами, у них, можна сказати, пiд носом йшло Велике переселення народiв – з Уралу