Іван та Юрiй Липи

Ігор Іванович Стамбол

Свiтлана Володимирiвна Кучеренко

Знаменитi украiнцi

Видання, пiдготовлене одеськими iсториками в рiк подвiйного ювiлею украiнських письменникiв-лiкарiв Івана Львовича Липи (1865–1923) та Юрiя Івановича Липи (1900–1944), мiстить новi факти громадськоi, полiтичноi, лiтературноi та культурноi дiяльностi батька i сина, знайденi у документах, творах, листах i спогадах Лип та iх сучасникiв.

Оглядаючись на свое життя, І. Липа писав: «…Якби довелося наново вибирати шлях, то тiльки цей i взяв би». Який саме? «…Лишень неслушно робитиме той, хто менi тiльки малi завдання в життю поставить», – переконував Ю. Липа, шукаючи свое призначення. Чи знайшов? Про це шановний читач довiдаеться з книги, яку тримае в руках.

Свiтлана Володимирiвна Кучеренко, Ігор Іванович Стамбол

Іван та Юрiй Липи

Тарасiвець

Замiсть початку

…Украiно! Мамо люба!

Чи не те ж з тобою сталось?

Чи синiв твоiх багато

На степах твоiх зосталось?

Чи вони ж не вiдцурались,

Не забули тебе, неньку,

Чи сховали жаль до тебе

І кохання у серденьку?

Марна рiч! Були i в тебе

Кобзарi – гудцi народнi,

Що спiвали-вiщували

Заповiти благороднi…

    Микола Вороний «Євшан-зiлля»

Середнього зросту, одягнений в костюм-трiйку чоловiк неквапливо пiднявся на трибуну i на хвилину завмер. Вiн поглянув на урочисту залу, де сидiли мiнiстри й парламентарi: iхнi обличчя були змученi довгими перемовинами та емiгрантськими умовами, але в очах свiтився оптимiзм – всi, хто злякався непевного становища, давно вже виiхали. А вiн залишився i займав вiдповiдний його рокам i досвiдовi статус старiйшини, дарма, що багнети червоних випхали його з Украiни…Чоловiк, не вiдчуваючи цiлковитоi тишi, за звичкою почесав бороду й усмiхнувся – вже три роки, як тривае революцiя, i стiльки ж часу минуло, як вiн зголив бороду, що надавала поважностi його обличчю ще зi студентських часiв.

Симон Васильович з вiдтiнком нетерпiння глянув на оратора. Вiн знав, що за давньою традицiею важливi зiбрання мае вiдкривати найстарший з представникiв Ради. Але до цього «старiйшини» вiн вiдчував гостру недовiру, як i до будь-кого з самостiйникiв-соцiалiстiв, якi понад рiк тому хотiли забрати в нього владу. Та видавати своi почуття Головному Отамановi було недоречно, i вiн спробував зрозумiти, що не дае лiкаревi почати. А, ось воно що: мiнiстри, незважаючи на дзвiн сигнального дзвоника, продовжували обговорювати останнi зовнiшньополiтичнi подii. Мiкрофона в готелi «Брiстоль» не було, власник скупо вибачився, мовляв, ми не очiкували, що тут буде засiдати цiлий парламент.

Головний Отаман злегка, але досить гучно постукав печаткою по столу – дубова дошка видала глухий i масивний звук. Чоловiк за трибуною вiдкрив теку з паперами. Вiн не збирався читати написане, хоч i витратив кiлька вечорiв на той десяток аркушiв. За життя вiн бачив чимало Шевченкових роковин, та цi були особливими. Пiзнiше вiн зрозумiе чому: незважаючи на неволю й скрутнi умови, всi попереднi святкування вiдбувалися на украiнських землях, а «Брiстоль», хоч i був увiнчаний украiнським прапором, знаходився на територii Польщi. Зала заспокоiлася, всi погляди звернулися в його бiк. Чоловiк у сiрому костюмi потер ланцюжок кишенькового годинника (не золотий, бо пiсля вкраденого румунським офiцером знайшлися кошти лише на залiзний) i розпочав. Стукання машинiстки по клавiшах переносило його слова у вiчнiсть i надавало промовi ритму:

«Панове депутати i нашi шановнi гостi!

Нинi в цьому високому палацi нашого еднання ми святкуемо 60-тi роковини смерти нашого нацiонального генiя Тараса Шевченка, iдеями якого живилося не одно поколiння до нас i буде живитися й пiсля нас. Я хочу вам розповiсти дуже коротенько з новiтнiх часiв нашоi iсторii, що ii почав наш поет i був там першим дiйсним i великим пророком нацiонального вiдродження.

Для того, щоби була ясна тема, про яку я говоритиму, менi доведеться зробити маленьку мандрiвку в минуле…

Уявiть собi маленького хлопця-крiпака, що кидае свое село, оточення i поле та iде в широкий свiт шукати тих свiтових стовпiв, що пiдпирають небо.

Се родився поет.

З того часу вiн усе