На полi кровi
Леся Украiнка
«На полi кровi» Лесi Украiнки – фiлософська п’еса, в основi сюжету якоi – бiблiйна iсторiя зради Іудою Ісуса Христа***. Найвiдомiшими творами авторки е поетичнi збiрки «На крилах пiсень»», «Думи i мрii», п’еси «Лiсова пiсня», «Одержима», «Бояриня», «Оргiя», «Блакитна троянда», «Кассандра», «Камiнний господар» тощо. Леся Украiнка – видатна украiнська письменниця, перу якоi належить низка генiальних творiв, для ii iдiостилю характернi посилений психологiзм та фiлософiчнiсть у поеднаннi з сугестiею.
Леся Украiнка
НА ПОЛІ КРОВІ
Драматична поема
Глуха мiстина в околицi Єрусалимськiй. Попiд глинищем, серед колючих хащiв та червонястого бур’яну, що росте на солонцi, розчищено невеличку нивку, але скiлька кривих дерев з червоною корою зоставлено зрiдка по нiй. Чоловiк, худий i знидiлий, але з природи кремезний та тривкий, копае ту нивку великою мотикою i часто викидае камiння з землi, вiд часу до часу спиняючись та втираючи пiт з обличчя.
Дiдок-прочанин iде повз нивку стежкою, що звертае вбiк з великого Єрусалимського шляху. Прочанин важко дише i налягае на цiпок, iдучи, бо день душний. На цiпку вгорi прив’язана тиковка хилитаеться порожня i калатае. Чоловiк, що працюе, оглянувся на мить, почувши те калатання, але зараз же нахилився знов до працi.
Прочанин (спиняеться коло працiвника).
Благослови господь твою роботу,
мiй брате!
Працiвник мовчить, не одриваеться вiд роботи i не дивиться на прочанина.
(Прочанин тихо до себе.)
Вiн, либонь, глухий.
(Голоснiше.)
Мiй друже!
Благаю ревне, дай менi водицi!
Хоч я ще й небагато увiйшов,
а вже всю воду випив, – душно, бачиш,
а тиковка мала.
Чоловiк (показуе на кухоль з водою, захований у бур’янi).
Он, можеш взяти.
Прочанин (жадiбно приникае до кухля i довго п’е; потiм, напившись).
Нехай господь тобi продовжить вiку,
що ти мене порятував.
Чоловiк знов не подае знаку, що чув сi слова.
Скажи,
де ти береш тут воду? Я пiду
та й наберу собi й тобi. Куди тут
по воду йти?
Чоловiк.
Туди.
(Показуе мотикою в той бiк, звiдки прочанин прийшов, i знов нахиляеться до працi.)
Прочанин.
Назад… Ну, знаеш,
мiй синочку, пробач менi, старому,
я пiдтоптався вже за довгий вiк,
лiнивi ноги стали.
(Сiдае на межi пiд деревом.)
Свiт не близький
менi додому йти. Я з Галiлеi.
Ходив оце в Єрусалим на прощу,
там маю родичiв – сестру i тiтку, —
от з ними й паску iв. А ти, мiй сину,
ерусалимський?
Чоловiк.
Нi…
(Поспiшно.)
Єрусалимський!
Авжеж!.. Хiба, ти думаеш, я звiдки?
Прочанин.
Та я не думаю нiчого. Так от
спитав собi… А поле се – твое?
Чоловiк.
Авжеж, мое. Чие ж би мало бути?
Прочанин.
Ото яка чудна балачка в тебе!
То я тому спитав, бо пам’ятаю,
що як iшов я се в Єрусалим,
то ся мiстина облогом стояла