Пекло на землi

Вiталiй Юрченко

Історiя Украiни в романах

Колись це iм’я було мов бомба, що розiрвала львiвське поспiльство: багато хто не мiг повiрити, що ця людина, без паспорта i непомiчена ГПУ, могла з Соловкiв – через цiлий Союз! – перебратися за кордон… Справжне прiзвище Вiталiя Юрченка – Юрiй Тимофiйович Карась-Галинський. Вiн народився в 1899 р. у селi Текуча Уманського району. Закiнчив реальну школу, органiзував у рiдному селi осередок товариства «Просвiта», брав участь в украiнiзацii церковного життя. Пiсля поразки УНР залишився вчителювати, викладав украiнську мову i лiтературу, навчався в Інститутi народноi освiти. Активнiсть i популярнiсть сiльського вчителя незабаром привернули увагу агентiв ГПУ. 31 жовтня 1929 р. його заарештували.

Покарання вiн вiдбував у Соловецьких таборах, на будiвництвi залiзницi Котлас – Усть-Сисольськ. 28 червня 1930 р. Юрiй утiк, подолав понад 5 тис. км, перетнув кордон iз Польщею та оселився у Львовi. У 1931–32 рр. видав спогади «Із записок засланця» у 3 частинах – «Шляхами на Соловки», «Пекло на землi», «В Усевлонi ОГПУ та втеча звiдтiль».

Юрченко першим у свiтi описав беззатратну технологiю знищення тоталiтарним режимом людей у концтаборах.

Життя письменника скiнчилося трагiчно. Пiд час вiйни вiн мав зв’язки з мiсцевою нiмецькою комендатурою i помагав украiнським похiдним групам, добуваючи потрiбнi документи. Існуе версiя, що восени 1942 року його застрелили якiсь озброенi люди. До сьогоднi достеменно не вiдомо, хто це був: украiнська боiвка, яка вiрила, що Юрченко польський агент, польська боiвка, що мстилася за його зв’язки з нiмцями, чи большевицька. Найвiрогiднiше, вбито Юрченка було 12 або 13 лютого 1943 року советськими партизанами за звинуваченням у написаннi пасквiлiв на советську владу.

Вiталiй Юрченко

Пекло на землi

КНИЖКА ПЕРША

ШЛЯХАМИ НА СОЛОВКИ

І З ДНІВ РАДОЩІВ І СМУТКУ

Коли валився царський трон, а вслiд за ним трiщали кайдани московськоi «тюрми народiв», – я був спаничений селюх. Лiтом пас у селi худобу, а взимку «кував» наослiп голi доктрини бездушноi росiйськоi школи. Учився сам, та й iнших вчив, бо, змалечку зiставшись без батька й допомоги, утримувався з власних рук.

Промишляючи про шмат насущного, не мав нi змоги, нi часу дивитись на свiт ширше, десь поза свою «Реалку»[1 - Реальна школа.].

Сьогоднi соромно i дивно, що, кiнчаючи середню школу, я був цiлковитий профан у життi суспiльно-полiтичнiм: не мав у руках газети, не прочитав нi одноi полiтичноi брошурки, навiть «Кобзаря» як слiд не студiював.

Отож не дивно, що революцiю зустрiв зi здивуванням. Лиш гучно-переливний гiмн свободи та небувало-велетенський рух манiфестантiв розбурхали в менi вiдчування великих подiй.

Вийшов я в сколихане море революцii й, затоплений бурхливими хвилями вiтрiв-бурунiв, поплив, шукаючи вiщого корабля та заповiтноi твердинi-пристанi.

Шукав iх у вогнях блискавичних гасел, спiзнавав у бурях мiтiнгових, виучував з дощiв промов.

І усвiдомив, що скiнчилась доба деспотизму, згинув перун «недiлимоi», в якiй «на всiх язиках все мовчить – од Молдаванина й до Фiна». Перевернулася нова сторiнка iсторii: засiяло сонце визволення пригнобленим народам.

Хто я такий? Чий я син i хто мiй нарiд? питався всiм еством, всiм iнтелектом.

І вiдповiдь знайшов, коли весняно-квiтневого дня став у кольони демонстрантiв пiд жовто-блакитним прапором. Не знав його символу… Інтуiтивно вiдчув його близькiсть, рiднiсть.

З iдеалом нацiонального прапору прилинув я до тих, що заходились будувати долю Украiни на розкрiпощенiй землi. Пiшов розумом слабкий, та вiрою сильний i духом непоборний за наше право на державу.

Став прозрiвати, дiзнаватись – «ким, за що були закутi». Цього гарячково шукав у книжках, з розмов в «Украiнськiм клюбi», якого став одним з найактивнiших членiв. Як перли, низав я данi про нацiю, державнiсть, мову, заслухувався на лекцiях, диспутах, що iх давали нашi тодiшнi провiдники – проф. Е. Іваненко, В. Камiнський, М. Крамаренко; удосконалював щиро мову, ковтав новi слова, виучував фрази, душею горнувся до кожного, що говорив рiдним словом; захоплювався всiми появами нацiональн