Справа «Про страчений одяг»

Борис Крамер

До районного прокурора звертаеться начальник мiлiцii полковник Ковтун. Хтось порiзав кiтель i пiдкинув пiд хвiртку. Прокурор доручае слiдчому Нагорняку вияснити, хто й навiщо це зробив. Слiдчий разом з опером Михайлом Чорним починають розплутувати клубок. Виявляеться, порiзаний одяг пiдкинули не тiльки полковнику. А ще трьом чоловiкам, якi при загадкових обставинах загинули.

Борис Крамер

Справа «Про страчений одяг»

1

Ранок видався звичним i не вiщував несподiванок – Олексiй Олексiйович на планерцi стукав колiньми пiд столом, скидався, як норовливий кiнь, якому випало тягти важку борону, буркотливо нарiкав на безглуздi верхи, якi замiсть того, щоб реформуватись, чiпляються до кожноi лiтери, воловодять, щодень вимагають звiтiв про наступальнi операцii на фронтi боротьби з корупцiею, наче та корупцiя сама зазирае у вiкна та закликае: «упiймай мене», а вони лiнуються хапнути ii, бо нема як, треба звiти та iнформацiйнi довiдки писати – святився б гурток, якби не чортова з’iжа. Насамкiнець прокурор вичавив iз себе звичне: хоп-хоп-хоп, алюр три хрести – i вiдпустив з очей геть.

Артем Нагорняк тiльки сiв до паперiв, тоскно зiтхаючи, бо писати звiти – це кара Божа, краще вiд пiдлоги вiджиматись; як у дверi зазирнула секретарка Мар’яна i проспiвала голосом Робертiно Лореттi:

– Яма-а-айка!..

Щуплява дiвчина сьогоднi була у повнiй бойовiй готовностi – кольорова блузка й обвислi штани, що тiсно приставали на худих сiдничках, губи хижо червонiли помадою. Вона нiколи не хандрить, не падае духом, не розпускае нюнi, тримае нiс за вiтром i завжди вгадуе бажання й порухи начальства. Прямо природжена сторожа з передбанника.

– Ти чого така розбитна?.. – пiдморгнув до неi слiдчий. – Хтось замiж покликав?..

– Іди!.. Там тебе полковник Ковтун чекае, – злорадно повiдомила секретарка. – Гуде, як лiтак у небi!..

– Де чекае? – удав дурного Нагорняк.

У них iз начальником мiлiцii взаемна антипатiя: зi старого пса завжди скачуть навсiбiч кусючi блохи.

– В Олексiя сидить!.. І матюкаеться!.. – округлила вiдретушованi очi Мар’яна. – Вуха в’януть…

– А ти не притуляй iх до дверей, – порадив спiвчутливо Артем.

У кабiнетi Пiонтковського набурмосений, не вiд свiту цього, Микола Іванович смикав себе за прокуреного вуса, стукав порожньою люлькою по столу, нiби генералiсимус перед вирiшальним боем, над ним нависав стурбований прокурор – обидва розглядали порiзаний, порваний, посiчений, потятий, покроений, пошматований ножицями чи вовчими зубами – на дрiбну ялинку – полковничий кiтель iз погонами. Слiдчий i собi мовчки витрiщився на те дрантя.

– Якi люди!.. І без охорони!.. – вигукнув Артем до полковника замiсть вiтання. – Над чим лоби морщимо?..

– А ти що думав?.. В окремi… екзотичнi… мiсця начальство пiшки ходить, – не полiз за словом у кишеню гiсть.

– Агiй!.. Миколо Івановичу, притримайте язика! – обiрвав iхне дружне смикання за барки районний прокурор. – Як тiльки бачу вас удвох, так зразу в мене… алергiя починаеться!.. Що це за звичка така?..

– Хм… Я його, нахабного… – спробував щось вiдповiсти полковник, але прокурор обiрвав:

– Ближче до тiла!.. Чи то пак, до вашого френчу…

– Гаразд… Отака, друзi, лиха оказiя! – розправив перед собою порiзаний френч начальник мiлiцii. – Без вашоi пiдтримки задачку не розв’язати… Щоб йому руки покорчило!.. Щоб йому нi дна, нi покришки!..

– Коханка помстилася?.. – тямуще кивнув на знищений мундир молодий слiдчий.

– Не вправляйся!.. Ловелас хрiнiв!.. – гаркнув полковник i блиснув золотим зубом. – Моi коханки… якщо й були… давно вже… квалiфiкацiю… втратили. Тут якась iнша бiда ножицями попрацювала… Щоб ii на вiтряки понесло!..

– Розкажiть до ладу, – районний прокурор сiв у робоче крiсло.

– Та ж кажу!.. – неслухняно настовбурчив рудi вуса начальник мiлiцii. – Удосвiта вiдчинив дверi – i до турнiка!..

– Овва!.. Ви на турнiку займаетесь?.. – здивовано перебив Артем.

– А ти що думав?.. Мiшком висю?.. Вишу?.. – порадував прокурорських своею формою Микола Іванович. – Двадцять один раз пiдтягуюсь!.. Потiм пiдтюпцем округ подвiр’я… Щоб люди не глипали.

– Казали ж: ус