Дарована весна, або Вiдьма за чужим призначенням

Наталiя Довгопол

Дар може обернутися прокляттям, якщо не знаеш, як ним користуватися. Пiдлiтком Рута не хотiла прийняти свою вiдьомську силу та поплатилася за це смертю матерi. Вiдтодi вона оселилася самiтницею на березi Десни, давши обiтницю зцiлювати людей своiми чарами, не коячи жодного зла. Проте однiеi весни все змiнилося, коли до свого полiського маетку повернувся з Францii кволий панич Олесь Чернецький.Цей роман перенесе читача у XVII сторiччя, коли древнi чари iснували плiч-о-плiч iз християнською вiрою, а кохання та честь важили бiльше, нiж життя.

Наталiя Довгопол

Дарована весна,

або Вiдьма за чужим призначенням

Восени городи пахнуть яблуками, сухими бур'янами й добривом. Але навкруги пахло лише смертю. Прокидаючись, Рута одразу намагалася викинути з пам'ятi той в'iдливий запах – запах смертi, – котрий вона ловила в повiтрi щоразу, коли бачила один i той самий сон.

Солодко. Було так нестерпно солодко, що хотiлося вивернутися назовнi. Сюди додавалися й гiркота полину, i солоний смак слiз, i щось невловиме, гнiтюче та безвихiдне. Лють сповнювала серце, багрянцем застилаючи дитячi очi. І ось вона вже не Рута, не розгублена дiвчинка-пiдлiток, не людина… у неi за спиною два чорних крила. Вона – птаха. Сорока.

І вже лежать на землi пустi цеберка, у якi так нiхто нiколи бiльше й не набере води, порване намисто-оберiг, подароване мамою… вона летить над своiм домом, пустим i холодним, пролiтае над киiвськими горами, над церквами й кам'яницями, дерев'яними зрубами й мазанками. Люди затуляються вiд неi руками, сиплють прокльонами, а дехто навiть кидае камiння. У головi лунае дзвiнкий хлоп'ячий голос: «Татусю, гляди, я поцiлив Смерть!»

Вiд ударiв того камiння, вiд крикiв у головi, а ще бiльше – вiд разючоi пустоти, яка щораз з'iдала зсередини, Рута прокидалась. Далi розтоплювала пiч, грiла воду, готувала снiданок i силкувалася забути свiй нав'язливий сон. Принаймнi до наступноi ночi. Але варто було лиш заплющити очi, як пам'ять знову й знову повертала до подiй того злощасного дня…

Батьки сварилися i, здавалося, цього разу через неi. Укотре через неi. Мама аж заходилася криком; ii чутно було, певно що, на iншому кутку Гончарiв. Вона не вмiла навiть розмовляти впiвголоса, не те що тихо лаятися.

– Ну що за дитина! Вона уперто не хоче вчитися! – кричала кирпата жiнка роздуваючи товстi щоки.

Обличчя ii було повнiстю покрите ластовинням. Із-пiд ii очiпка вибилося пасмо волосся кольору вареноi моркви та нiяк не бажало прибиратися з ледь розкосих бурштинових очей.

Рута добре знала, про яке навчання йдеться. Насправдi, вона дуже любила вчитися! У школi при церквi вона давно вже навчилася читати й писати, тож тепер могла не лише прочитати «Житiе» та «Апостола»[1 - «Житiе», «Апостол» – церковнi книги, по яким у XVII ст. навчали читати.], а навiть переписати не одну сторiнку рiвним, калiграфiчним почерком. Але тут iшлося про iншу науку, вiдьмацьку.

Їi мама була вiдьмою. Увесь куток, коли не весь Киiв, знав про це. Коли приходили за порадою чи за якимось зiллям, шанобливо вклонялися й говорили: «Панi Агрипино, пожалiй нас нещасних!» То курочку приносили, то молочка, то бувало, i черевички новi, а за очi називали не iнакше, як рудою жабою. Їi матiр боялися, а вiд того – тихо проклинали.

«Це все вiд нечистого», – говорив iй святий отець Серафим у школi при Десятиннiй, куди Рута ходила за наполяганням батька, такого м'якого й добросердного чоловiка, православного християнина, який нiяк не мiг змиритися зi знахарством дружини, але й забороняти iй не смiв. «Це було б однаково, як заборонити ластiвцi лiтати чи рибi плавати», – сумно говорив вiн, протираючи вiд пилу iкону Богоматерi на покуттi.

Та найгiрше з усього було те, що Рута, мов двi краплi води, була схожа на свою матiр! Їй майже сповнилось тринадцять, найуразливiший вiк, як казав тато. Їi звали Рутенiею або ж просто – Рутою. Лиш тiльки вiд чарiвноi рути-квiтки, що за повiр'ям Купальськоi ночi зацвiтае багряно-червоним i сповнюе потаемнi бажання, у неi не було нiчого, i це д