Тарас. Повернення
Олександр Денисенко
Це iсторiя про найтяжчi часи життя Тараса Шевченка, генiя украiнського народу, яка дае вiдповiдь на запитання: ким насправдi був найвеличнiший поет Украiни – кам’яним символом чи все ж таки людиною з плотi й кровi, котра шукае дружби, розумiння, кохання? Вiдiрваний вiд рiдноi землi, приречений на тяжку солдатську службу в Новопетровськiй фортецi у колонiзованих Росiйською iмперiею землях Казахстану, на сiм рокiв поневiрянь та мук. А потiм – звiльнення. Однак це звiльнення стало лише частиною хитроi полiтичноi схеми, у центрi якоi опинився Шевченко.
Чи мiг вiн знати, навiщо росiйський цар вертае йому вдавану свободу?
Олександр Денисенко
Тарас. Повернення
Свiтлiй пам’ятi батькiв i брата
Щось шерехнуло, i на лоба чоловiковi, що спав пiд запилюженою вербою, вискочила холодна жаба. Вiд задоволення, що всiлася на теплому, ропуха заплющила очi й занiмiла. Перед сходом сонця свiт став безбарвним. Звуки в саду затерпли. Живе зачаiлося. Тiльки жовтявий прапорець над комендантською дачею, що виднiлася неподалiк, лiниво поколихувався пiд бляклим мiсяцем. Вузькi алейки причахлих деревець тяглися вiд будинку та зникали в сiрiй пустелi. На кiнцi однiеi з них показалася опасиста фiгура старого солдата в заломленiм кашкетi, з важким диханням.
Дядька[1 - Дядька – в армii царськоi Росii – вiдданий царевi солдат-служака, якому командування доручало стежити за рядовими – полiтичними засланцями.] пiдступив до чоловiка, вiдхилив гiлку верби, сполохнув жабу й посмiхнувся. Скорпiон повзав по гравiю поруч з обличчям чоловiка. Ще трохи – i вiн вкусить того, за ким дядьку приставлено наглядати. Служака сiпнув головою i для порядку гепнув чоботом по скорпiону так, що чоловiк пiд вербою здригнувся. Прокидатися вiн не хотiв. Його бентежила дiйснiсть, просякнута запахом полинового туману. Мангистауський степ важким духом висмалених денним свiтилом трав вповзав у його сон. У ньому вiн ще не був засланцем. Повносилий, безвусий, iз баками й довгим чубом, дерся вiн по снiгу на Днiпрову кручу, наздоганяючи молодичку в червонiй спiдницi й мережанiй сорочцi. Жiнка в тяжi, хутчiша за нього. Незворушна, з опущеними повiками, бiла, як лiлея… Восковi квiтки сипалися з ii вiнка, i червонi пелюстки спалахували пiд босими ногами. Вiн спинився. Молодиця теж. Стояли обое й чекали, хто зiрветься першим. Жiнка повернула бiле обличчя й нiмо вдивилася в нього. І вiн заговорив, наче просив пробачення. Красивi, палкi слова лилися мелодiею, яка складалася у вiршi… Та голосу свого вiн уже не чув. Гупання дядька, що втоптував чоботом скорпiона в жорству садовоi дорiжки, гримiло в його головi.
– Вставай, Тарасе! Приказано тобi до хрунту йти!
Шевченко знехотя всiвся на кам’янистому ложi. Глипнув на дядьку, чи не дурить. А той уже крутився на мiсцi, нагинався за Тарасовими речами, тикав йому зелений мундир, який пiдняв iз каменя пiд вербою, i говорив, наче заведений:
– Вставай, Тарасе! Капiтан Косарев приказали.
– Мене ж вiд фрунту звiльнили?
– Ну чого б я верству[2 - Верства – давня назва схiднослов’янськоi мiри великих вiддалей, що становила 1,06 км i вживалася до запровадження метричноi системи.] з похмiлля сюди пхався? Усiх строять. Мене теж… Представiтель командующого з Оренбурга приiжджають… А вони там у тих «бургах» тебе особенно люблять! – дядька гигикнув, наче вдавився, i потягнув Шевченка за рамено вгору.
Тарас вирвався, пiдвiвся сам i кинув сердито:
– Умиюся хоч! – пiшов до колодязя.
Що ближче пiдступав, то чiткiше зi слизького туману випростовувалася перед ним трьома великими вiкнами комендантська дача. На ганку застигли два леви, яких вiн кiлька рокiв тому вилiпив iз гiпсу в дарунок коменданту Ускову. Обое витрiщалися на нього бiлими пулькуватими очима. Вiн навмисне був розвернув iх в один бiк, обертаючи обох до верби, щоб тiшили його дивакуватими мармизами, коли вiн вiдпочивав у саду.
Тарас сунув у вiдро з верблюжого шлунка круглий камiнь й озирнувся, здригаючись на холодний мiсяць. Зiрки поволi згасали в сiрому розсолi пустельного неба. Неспокiйна тiнь робила свiт