Iду до тебе в спогадах. Бiлi вiршi

Людмила Васильевна Балдач

Слово мае магiчну основу, моi вiршi для тих хто памятае свiй початок, традицii та рiдну мову. Не мае корiння – не мае долi,! Тож, щоб вели вас дороги до рiдного дому, щасливих днiв життя та кохання!

Iду до тебе в спогадах

Бiлi вiршi

Людмила Васильевна Балдач

© Людмила Васильевна Балдач, 2018

ISBN 978-5-4490-6407-3

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

ДАХ ВСЕСВІТУ

Така, несмiлива краса мого села,

зелених трав, небес блакить мене

бентежить,в менi вiдроджуе слова кохання,

туман iз бiлих хмар за мною стежить!

Така несмiлива краса мого села, вона

вела мене дорогами життя, в дитинствi

бавила казками…

Тепло родини, хлiба запах та наша

бiла хата то все вiд Благодатi!

Така несмiлива краса мого села,

магiчних верб на лузi так багато,

гуляе сонце в полi де дозрiвае жито,

а вiтер гонить смуток, щоб весело

було нам житии!

Радiю зустрiчi з тобою мое село, дах

Всесвiту мого, душею, серцем

я з тобою, розквiтну калиною рясною,

я стану вiчно при дорозi, з тобою

розлучитьсь я не зможу!

ПРО ТЕ ЩО МОВЧУ

Про те що мовчу,про зраду твою,

вiдголосок в менi до цього часу.

Ти бачив, ти знав,як втомилась я

вiд плачу!

Гiркота залишилась на серцi – напилась

я досхочу!

Про те що мовчу,печалi так забагато

що ледве несу, ми зустрiлись так

ненадовго, дорога коротка випала нам!

Втомились спiвати птахи пiсня закiнчилась

на словi – розлука, мое життя туга та бiль!

Про те що мовчу,дощi заливають

вiдлуння кохання,спогади яркi втопились

в темнi водi, менi жарко вiд холоду, я живу в

дрiмотi…

Чуеться смiх вдалинi долi-злодiйки, що радiе

моiй самотi!

Про те що мовчу…

КОХАННЯ ПОМИРАЄ

Менi так боляче вiд слiв твоiх

в пекельному вогнi моя душа,ти не змiг,

не захотiв, залишив день без почуттiв…

Менi так боляче вiд слiв твоiх

i серце плаче тихо, пiшов ти

в далечiнь, мене залишив,ти не змiг,

не захотiв, залишив нiч без почуттiв…

Менi так боляче вiд слiв твоiх

в очах стоiть свiт без кольорiв,

уста печаль шепочуть,ти не змiг,

не захотiв, залишив час без почуттiв…

Менi так боляче вiд слiв твоiх,в них холод

зимових дорiг, в них чорний колiр, як та нiч,

немов той нiж у спину…

Менi так боляче вiд слiв твоiх

вони колючi, як той дрiт, нещадно

тiло обгортае, такий нестерпний бiль —

кохання помирае…

ти не змiг, не захотiв життя

залишив без почуттiв…

НАДІЮ МАЮ

Надiю маю вернути кохання,

чи вiдчуеш мое ти бажання,

об’еднати нашi шляхи, чи

захочеш сказати – так!

На мiй погляд не зможеш

вiдвести своiх очей, нiжно

за руки вiзьмеш в спогади

днiв та ночей вiдведеш…

Впадемо ми в хвилi кохання,

згадаемо нашi мрii, бажання…

Ми забудемо пройдений шлях,

минулi страждання, ми увiйдемо

в епоху кохання!

ЗГАДАТИ ТЕБЕ

Я так хочу тебе побачити знову,навеснi чи в холодну погоду зимову,в лiтку червоних, стиглих вишень,в жовтнi осiннiх дощiв золотих.

Я не знаю чи зможу впiзнати тебе,я не знаю чи зможу кохати тебе!

Я так хочу тебе побачити знову,вдягнути iз туману обнову, коси прикрасити вiнком iз обману, вийти

в поле з тобою в оману!

Я не знаю чи зможу зiгрiти тебе,я не знаю чи зможу забути тебе…

Я так хочу тебе побачити знову,вдруге вiйти в рiчку прозору, з вiтром пiднятися в небо, заблукати з тобою  до рання, де наша пiсня, де наше кохання.

Я не знаю чи зможу згадати тебе…

ВІНОК ІЗ КУЛЬБАБИ

Вiнок iз кульбаби тобi так личить,в твоiх

чорних косах сонце живе…

Тихо сiдае божа корiвка, кохання

несе.

Вiнок iз кульбаби тобi так личить,

царiвна жовтих променiв, що сонце

дае…

Вiнок iз кульбаби тобi так личить,я хочу

зiгрiтися вiд того багаття,де надiя цвiте…

Вiнок iз кульбаби тобi так личить,

вiн пахне медом, манить до себе

кохання твое!

ТВОЇ ОЧІ

Дивлюсь я в твоi очi,збагнути всесвiт хочу,

напитися джерельноi води, мовчки за тобою