Ось я
Джонатан Сафран Фоер
Джейкоб i Джулiя разом уже пiвжиття. Трое чудових синiв, затишний будинок – щаслива родина. Траплялося всяке: i добре, i погане. Та останнiм часом погане переважало добре… Мiж подружжям пролягла прiрва непорозумiння. Близькi, рiднi душi раптово стали вiддалятися. І щось немов надiрвалося в серцi Джулii, коли в телефонi Джейкоба вона знайшла вiдвертi повiдомлення до iншоi жiнки. З’являеться бажання помститися… Егоiзм, вир образ i болю затягують усiх членiв родини. Де та любов, яка еднала iх? Що з ними сталося? Коли вони втратили одне одного? На них чекае довгий шлях до омрiяного щастя…
Джонатан Сафран Фоер
Ось я
© Jonathan Safran Foer, 2016
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2018
* * *
Для Ерiка Чинскi, який мене пiдтримуе,
та Нiколь Арагi, яка бачить мене наскрiзь
І. Перед вiйною
Знову стати щасливими
Коли почали руйнувати Ізраiль, Ісаак Блох не мiг ухвалити рiшення: накласти на себе руки чи податися до Єврейського дому. Колись у його квартирi книги стосами сягали стелi, а килими були такi пухнастi, що в них губилися гральнi костi; потiм у нього було пiвтори кiмнати з земляною долiвкою; згодом пiдлогу йому замiнив лiсовий грунт пiд байдужими зорями; жив вiн i пiд мостинами в християнина, на вшанування праведностi якого за пiвсвiту та три чвертi столiття по тому посадовлять дерево[1 - У 1992 роцi в Єрусалимi рабин Джеффрi Вольберг заснував Сад Праведникiв свiту на честь тисяч неевреiв, що боролися проти нацизму та рятували життя евреям пiд час геноциду. (Тут i далi прим. перекл.)]; вiн стiльки днiв провiв у норi, що його колiна бiльше нiколи не розгиналися повнiстю; мiж циган, партизанiв i полякiв сумнiвноi порядностi; у дорозi, вигнаннi, таборах для перемiщених осiб; на суднi з пляшкою, в яку дивним чином агностик, що страждав на безсоння, помiстив корабель; по той бiк океану, який вiн так i не перетнув; над пiвдесятком продовольчих крамничок, у яких вiн гробив себе, лаштуючи iх i продаючи за ламанi центи; з жiнкою, що раз по раз так перевiряла, чи замкнула вона дверi, що псувала замки, а тодi померла вiд старостi в сорок два роки, не сказавши до того часу жодного похвального слова, хоча клiтини вбитоi матерi все ще дiлилися в неi в мозку; i врештi останню чверть столiття вiн прожив у Сiлвер-Спрингу в будинку з мансардою, що нагадував сувенiрну кульку: десять фунтiв Романа Вишняка[2 - Роман Соломонович Вишняк – американський фотограф, що походить вiд росiйських евреiв.] вигорають на кавовому столику; «Вороги. Історiя кохання»[3 - «Вороги. Історiя кохання» (англ. Enemies. A Love Story) – фiльм про заплутану iсторiю кохання чоловiка, що пережив Голокост, знятий у 1989 роцi за романом Іцхака Башевiса-Зiнгера.] розмагнiчуеться в останньому на всьому свiтi робочому вiдеомагнiтофонi; яечний салат розкладаеться на пташиний грип у холодильнику, мумiфiкованому фотографiями прекрасних, генiальних i не хворих на рак правнукiв.
Нiмецькi садiвники обрiзали Ісаакове генеалогiчне дерево аж пiд галицький грунт. Проте завдяки талану й iнтуiцii та без жодноi допомоги згори вiн пересадив корiння на тротуари Вашингтона – i за його життя воно встигло пустити пагони. Тож якщо Америка не переслiдуватиме евреiв – поки, як би виправив його син Ірв, – дерево й надалi галузитиметься i цвiстиме. Звiсно, до того моменту Ісаак уже давно повернеться в нору. Вiн нiколи не розiгне колiн, проте в його невiдомому вiцi, з невiдомим, але близьким безчестям, прийшов час розтиснути еврейськi кулаки та визнати початок кiнця. А мiж визнанням i прийняттям лежить депресiя.
Навiть якщо й забути про знищення Ізраiлю, то час все одно був невдалим: кiлька тижнiв залишалося до бар-мiцви старшого правнука, в якiй Ісаак вбачав свою життеву фiнiшну лiнiю пiсля того, як перетнув попередню – народження найменшого правнука. Та нiхто не мiг передбачити, коли душа старого еврея звiльнить тiло, а тiло – жадану спальню для наступного в черзi. Так само нiхто не здатен прискорити чи, навпаки, затримати зрiлiсть. І знову ж таки, купiвля десятка авiаквиткi