Infernale. Пекельний сеанс
Джонатан Скарiтон
Маленька донечка Алекса Вiтмена, шукача рiдкiсних кiнострiчок, зникла в Единбурзi десять рокiв тому. І ось тепер йому необхiдно повернутися сюди, щоб вiдшукати унiкальний фiльм Огюстена Секюлера, винахiдника «рухомих картин».
Тим часом детектив Джорджина Макбрайд розслiдуе серiю вбивств дiтей наприкiнцi 1980-х. Вiдеозапис, що вбивця надiслав до полiцii, дивним чином пов’язаний iз загубленим фiльмом Секюлера. Шляхи Джорджини й Алекса перетинаються, i тепер на них чекае мiстична та небезпечна пригода, у якiй химерно сплелися таемницi минулого й теперiшнього часу.
Джонатан Скарiтон
Infernale. Пекельний сеанс
© Jonathan Scariton, 2017
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2018
* * *
Моему батьковi
Частина І
Жовтень 2002 р.
1
Чорнi шкiрянi черевички цокотiли по мармуровiй пiдлозi фойе. Секретарка провела Алекса Вiтмена повз декоративний фонтан до масивних дубових дверей у кiнцi облицьованого гранiтом вестибюля.
Ендрю Вальдано розвернувся у шкiряному крiслi назустрiч Вiтмену.
– Мiстере Вiтмен. Прошу, – вiн вказав на гостьове крiсло по iнший бiк столу. Вiтмен уже встиг зайняти його.
Вальдано можна було дати вiд п’ятдесяти до шiстдесяти п’яти рокiв. Його вуса набули свинцево-сiрого вiдтiнку, тодi як чорнильно-чорне волосся зберегло природний колiр. Над пошитою на замовлення шовковою сорочкою красувалося обличчя кольору сiроi пилюги.
Стiл Вальдано був iз темного червоного дерева, прикрашений рiзьбою: по кутках пiднiжжя сидiли чотири крилатi грифони. Позаду, за вiкном вiдкривався осiннiй лос-анджелеський день. Надворi з готичного фасаду споглядали мiсто гранiтнi гаргульi, стискаючи пазурами своi гротескнi голови.
На стiнах кiмнати на парусинових стендах були розвiшенi кiноплакати у рамках – нагадування про вишуканi твори минулого: «Нетерпимiсть: боротьба любовi крiзь вiки», «Народження нацii», «М», «Великий парад». Також на стiнах висiли фотографii режисерiв цих шедеврiв: Д. В. Грiффiт, Кiнг Вiдор, Джозеф фон Стернберг, Ф. В. Мурнау.
Вальдано заговорив першим.
– Де вiн?
У нього був тон людини, що звикла отримувати бажане.
– Заради бога, обiйдемося без передмов, – сказав Вiтмен.
Його найняли вiдшукати копiю фiльму «Котячим кроком». За сюжетом фiльму багата спадкоемиця (Гелен Твелвтрiз) приiздить до усамiтненого маетку, щоб заявити права на свiй статок, а опинившись на мiсцi, потрапляе в полон жахiв через манiяка-втiкача («Кота») i пiдступних претендентiв на спадщину, також ii родичiв. Годi було назвати це кiно захопливим – чергова варiацiя на тему «старого темного будинку», спроба заробити на успiху «Кота й канарки» Пауля Ленi, звуковим римейком якого воно й було. Однак картина «Котячим кроком» десятирiччями вважалася втраченою, i це робило ii бажаним здобутком, особливо для приватних колекцiонерiв.
Алекс Вiтмен був почасти археологом, почасти детективом iз пошуку всього, що стосуеться кiно. Вiн повинен був опинятися в потрiбному мiсцi в потрiбний час. Його майже фотографiчна пам’ять на каталоги, мiсця й деталi дозволяла йому заробляти на колекцiонерах i торговцях, готових ризикнути тисячами доларiв у залежностi вiд того, чи був кiноплакат одноаркушним чи триаркушним, чи мiстив знайдений у вогкому пiдвалi коток плiвки загублену сцену або небажанi склейки. Такi речi на «Сотбiз», «Бонемз» чи приватних аукцiонах отримували шквал пропозицiй вiд покупцiв.
– Я залишив контейнери з фiльмом у вашоi секретарки. Загалом вiсiм коткiв плiвки на целулоiднiй основi, – сказав Вiтмен. – Сподiваймося, що вона в неi не згорить.
– Стан?
– Придатний для перегляду, з огляду на дату випуску. Упевнений, що вашi друзi зможуть позбутися кiлькох розривiв i нерiвностi зображення в деяких кадрах. Хай там як, глибоких подряпин емульсiйного шару немае.
– Отже, ви переглядали ii?
– Проектував на стiну у своiй вiтальнi. Потiм вирiшив, що стiна мае кращий вигляд такою, як е.
Вiтмен сунув руку до кишенi пальта й дiстав зiм’яту самокрутку.
– Тут не можна курити.
Вiтмен витяг запальничку й пiдпалив цигарку.