Лiкар та душа. Основи логотерапii
Вiктор Емiль Франкл
Існуе безлiч лiкiв вiд фiзичного болю. А чим лiкувати душу? До кого звертатися по допомогу в перiод тяжких депресiй i душевних криз? Чим зарадити, коли здаеться, що нiхто не пiдтримае? У цiй книжцi Вiктор Франкл намагаеться зрозумiти складну природу людськоi душi й осмислюе поняття духу. Це справжнi лiки для душi. Щирi поради, переплетенi iз серйозними науковими здобутками, допоможуть вiднайти сенс життя, пiзнати себе, заспокоiтися й вилiкувати душу.
Вiктор Франкл
Лiкар та душа. Основи логотерапii
© Deuticke im Paul Zsolnay Verlag Wien, 1982, 2005
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2018
* * *
Пам’ятi Тiллi
Вступ
[1 - Скорочена та перероблена стаття, прочитана на особливе запрошення Королiвського медичного товариства, вiддiл психiатрii, у Лондонi 15 червня 1954 року. (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.)]
Одного разу вiдомий психiатр зауважив, що люди Заходу повернулися вiд священика до лiкаря. Інший психiатр скаржиться, що в нашi днi занадто багато пацiентiв приходять до лiкаря з проблемами, з якими насправдi слiд звертатися до священика.
Пацiенти постiйно приходять до нас iз проблемами, пов’язаними з пошуком сенсу життя. Ми, лiкарi, не намагаемося пов’язати фiлософiю з медициною, хоча нас часто звинувачують у цьому. Пацiенти самi приходять до нас iз фiлософськими питаннями. Лiкар, який зiткнувся з такими проблемами, цiлком може бути загнаний у глухий кут. Але медицина i, зокрема, психiатрiя змушенi впоратися з новими викликами.
Лiкар може й надалi спрощувати ситуацiю, якщо забажае. Вiн може, наприклад, сховатись у психологiю, вдаючи, що духовне страждання людини, яка шукае сенс свого життя, е лише патологiчним симптомом.
Людина живе в трьох вимiрах: соматичному, психiчному i духовному. Духовний вимiр не можна iгнорувати в жодному разi, бо саме вiн робить нас людьми. Занепокоення сенсом свого життя не обов’язково е ознакою захворювання чи неврозу. Воно може ним бути, але духовнi страждання можуть мати дуже слабкий зв’язок iз психiчною хворобою. Правильний дiагноз може поставити лише той, хто зрозумiе духовний свiт людини.
Психоаналiз говорить про принцип задоволення, iндивiдуальна психологiя – про потребу статусу. Принцип задоволення можна назвати волею до насолоди. Потреба статусу еквiвалентна волi до влади. Але де ми чуемо про те, що найбiльше надихае людину? Де е вроджене бажання надати якомога бiльше сенсу своему життю, втiлити якомога бiльше цiнностей? Де е те, що я назвав би волею до сенсу життя?
Саме воля до сенсу життя е найбiльш людським явищем з усiх. Тварини не переймаються сенсом свого iснування. Проте психотерапiя трактуватиме цю волю як невротичний комплекс. Терапевт, який iгноруе духовний вимiр людини, змушений iгнорувати i ii волю до сенсу життя – позбуваеться одного зi своiх найцiннiших активiв. Бо саме до цiеi волi мае звертатися психотерапевт. Ми розумiемо, що заклики про продовження життя, виживання в найбiльш несприятливих умовах можливi лише тодi, коли таке виживання мае сенс. Цей сенс е специфiчним та особистим, таким, що може бути реалiзованим тiльки цiею однiею людиною. Бо ми нiколи не повиннi забувати, що кожна людина унiкальна в цiлому Всесвiтi.
Я пригадую дилему, з якою зiткнувся в концентрацiйному таборi. Там я спiлкувався з близькими до самогубства чоловiком та жiнкою. Обидвое сказали, що iм бiльше нiчого очiкувати вiд життя. Я запитав моiх товаришiв по ув’язненню, чи справдi важливим е те, що ми очiкуемо вiд життя. І чи не важливiше те, що життя очiкуе вiд нас? Я запропонував iм помiркувати, чи справдi життя вiд них нiчого не очiкуе? На цю жiнку за кордоном чекала дитина, а на чоловiка – серiя книг, яку вiн почав писати та публiкувати, але ще не завершив.
Важливою може бути мета життя, однак лише тодi, коли вона мае сенс. Тепер я можу вiдповiсти на зауваження, що психотерапiя належить до сфери науки i не цiкавиться цiнностями. Я вважаю, що психотерапiя не може бути не зацiкавленою цiнностями, вона може iх лише не помiчати.