Адеман
«Пояснення iснують для задоволення розуму. Вони не мають бути обов’язково вiрними. Для реальностi не дiбрати визначення i не описати»
Махарадж Нiсаргадатта
Танна. За хвилину до пiвночi
Не буде ночi такоi, що дае спочинок. Розкришиться акордами над землею, збудить приспаний нерв. Бiгла цятка змигне лежачим курсором i розiрве чорне екранне небо слiпучим болiдом навпiл.. по косiй. Вогню iз неба, як спраглим – ковток..
Танна вдихнула дим iз кислим присмаком горiлого металу i видихнула змучену усмiшку. Чванливим взором Лiзи Герардiнi вона палила рiзнi метеори, коли тi не мали гостьового статусу. Зараз поверхнею збiгла подоба тiнi: те саме вiдчуття, коли встигаеш зберегтися..
Атмосфера Танни – середовище гибле для всякого роду колонiзаторiв. Цих.. стримано чекали. Вона i трiйця менш стриманих. Усе матиме значення, якщо барханний змiй i його пасажирка не згорять заживо у тiй сплющенiй бляшанцi iз тисненням «МАСК-14».
Логiка прибульцiв розумiе умовнiсть тiеi безпеки i «комфорту», якi могла запропонувати хазяйка. Стерегтись лоунiв, ядрами iз озер грiтися, тишу шанувати, берегтись каменепадiв… – такi заповiти умовно працюють, коли не шикуються у зразковий стрiй. Як i iхня команда..
Гiбридна форма побратимства склеiла спiвучасникiв старим дорожнiм цементом iз пилу та поту. Виживати у нових для себе умовах iм вдавалось легше, нiж ковзати на каменях недовiри та хизи. Двое iз них успадкували загальнi риси прямоходячих iстот земного типу. У них було спiльне минуле iз твердим осадом, сточений тунелями свiт i жменька цiнностей.
За iнших обставин, у тихому домашньому кутку, подiбнi iм окреслюють умовнi кордони або вивiшують таблички iз написом: «Вiвчарка зла!», «Паркан пiд напругою!», «Усi дрони – психи!» i догорають свого урiзаного вiку на вiдлюддi.
Їх ломаним недогаркам не дали сховатися за перегородками у своiх мушлях. Витягли iз паленого свiтла Знайдення у нiч хвороi донни-гордячки.. У цьому свiтi вертлява черепашка на всiх одна. Встояти б на нiй.
Пiдтоплена ущелина на мiсцi колишньоi водоносноi жили умовно годилася на роль разовоi нiчлiжки. На виходi iз розколини унизу лиснiло скелясте дно сухоi долини. Третiй, той, що мав розгонистi крила i видюче око, такi сумнiвнi укриття рукавичного типу називав пастками для гризунiв. Скорився.., прикусивши хвоста.
Пiд софiтами близнюкiв-мiсяцiв висвiтлювалася шлiфована гладь вивiтреного русла. І пологий, пiдступно роблений кремнiевий схил. Над ним на рiзних рiвнях переплiтались хиткi конструкцii скелетворних мостiв. Їх кiстяки так високо дерлися, що спотворювали для приземленого глядача зоряне шитво. Вiдсутнiсть хмар цiеi ночi обiцяла i день похожий, i переддень бентежний.
Мутнi передчуття не завадили синьокрилу забутися у своiх драконячих сновидiннях. Незабаром вiн готувався скидати шкуру – довгий сон був потрiбен йому, як лiтнiй дощ цiй кам’янiй пустелi.
Чоловiк iз колючками пiд дугами брiв i прищуром, таким що пристае звичкою в умовах надмiрно слiпучих бiлих днiв, викладав пiвколом для iхньоi «прихожоi» виловленi iз озера ребристi ядра. Вони були единим джерелом хоч якогось тепла, i iх треба було ворушити.
Лякатись тiней, чи то.. нести варту заходились по черзi. Рун вiдчував: у спину йому цiлилось янтарне безсоння його супутницi, загорнуте у вовняну дорожню ковдру, яка мало зiгрiвала. Вiн не обертався, бо слухав нiч.
На хмурому смуглявому обличчi дiвчини мiгрували тiнi. Вiд залому одноi брови до iншоi.. В очах барахталось змагання. Це новi епiзоди зi старих спогадiв мурували фортецi в ii головi.
На Руна, що пробив iй грудну клiтку вiстрям iз протиотрутою для пам’ятi, Ева зла.. не тримала. Воно, зло, кудись глибоко заповзло. Інодi висувало жало або спурхувало зi слiв. Це Танна. Вона контролювала Руна. Вона обвуглила крила лусканю, натравила на них лоунiв i змусила прийняти гру, правил якоi нiхто до пуття не розумiе.
Перше переродження викинуло Евену з ii часу, друге – закинуло у мерзлоту живого пекла, яке повертае попередню пам’ять. Внутрiшня Евина порохiвниця знову тлiла. Танна – свiт хирявий, доведений до краю божевiлля. Нiхто при здоровому глуздi не став би зводити