Маленький свiт
Марта Коваленко
Любовь и волшебство #1
Ембiра – маленька краiна, яка розмiстилася коло пiднiжжя двох мальовничих гiр. Населяють цей край емби – дуже дружний та працелюбний народ. Емби зовсiм не знають, що десь поруч iснують iншi свiти зi схожими iстотами та зовсiм iншими правилами життя. Та все ж дечим вони таки схожi: добро та зло, дружба та кохання незмiннi у рiзних вимiрах. А кохання, як вiдомо, не пiдвладне межам.
Марта Коваленко
Маленький свiт
Ембiра – це маленька краiна, яка розмiстилася коло пiднiжжя двох мальовничих гiр. Вона прихована у нiжно-блакитному одязi розлогих дерев та кущiв, встелена рiзнобарв’ям прекрасних квiтiв. В ii рiчках тече чиста мов сльоза вода. Така прозора, що шкаралупа риби, якою повняться рiчки, виблискуе на сонцi. Саме тому вiд води у сонячний день розливаеться мiнливе сяйво. Блакитне листя дерев зливаеться з небом, а iнодi здаеться, що воно м’яко лягло прямо на дахи невеликих кольорових будинкiв мiстечка Лешта. В тих будиночках живуть емби. Це дуже дружний та працелюбний народ. Емби вирощують овочi i спiвають пiснi. Усi вони мають темне кучеряве волосся i дуже пишаються своею вродою.
Сонце вже сiдало, коли Тей, крокуючи маленькою нерiвною стежиною, спустився до берега рiчки. Майже годину шукав вiн свого друга Форо, та нiяк не мiг знайти. Щось пiдказувало йому, що треба сходити до iх улюбленого мiсця бiля рiчки, де ще дiтьми вони зробили собi невеличку печеру. Гралися та ховалися у нiй, а тепер, коли стали дорослими, приходили туди поговорити та помрiяти разом про майбутне, помилуватися лiлово-золотим заходом сонця.
– Ну от, я так i знав! – посмiхнувся вiн, побачивши нарештi друга. Хлопець спав розпластавшись на травi i пiдперши рукою голову. Вiд несподiванки Форо схопився та почухав потилицю.
– Чому кричиш так голосно? – позiхнув вiн.
– Я шукаю тебе скрiзь, а ти ось де сховався! Тiтка Залда хвилюеться, що тебе не було на обiд, Мiра також заходила, про тебе питала. До речi, вона твоя наречена, чому ти не покажеш iй нашу печеру? Можливо вона б сама тебе тут знайшла?
– Нi, нi, навiть не думай! Це едине мiсце, де я можу сховатися i вiд мами, i вiд Мiри. Їм весь час щось вiд мене потрiбно! А тут я спокiйно вiдпочиваю, ба-ач як добре виспався, – вiн потягнувся знову позiхаючи.
– Ти не виправний! – посмiхнувся Тей. – Годi позiхати, подивись краще як гарно!
Тей пiдiйшов ближче до рiчки i захоплено дивився на вогняне коло, що торкалося своiм краем обрiю. Жива блакить дерев у цю мить ставала зеленою, зливаючись кольорами з променями сонця.
– Чи е ще десь у свiтi мiсце, де було б так гарно?! – мрiйливо запитав вiн.
– Так, справдi гарно, – обтрушуючи одяг промовив Форо.
– Як ти гадаеш, е ще десь у свiтi схожi на нас iстоти?
– Не знаю, мабуть що е, але ми навряд чи зможемо коли-небудь iх побачити. І це навiть добре, адже не вiдомо якi вони, i як будуть до нас ставитися.
– Згоден. А все ж цiкаво! Ну то що, хто перший добiжить до будинку старого Зуфа? – Хлопцi рвонули наввипередки смiючись i перестрибуючи камiння та кущi.
Зуф був цiлителем та порадником для усiх жителiв Лешти. А ще вiн умiв чаклувати, але забороняв розмови про це, та нiколи не допомагав ембам таким чином. Усi його лiки були на основi рослин, тiльки вiн знав усi назви та лiкувальнi властивостi кожноi з них. І хоча емби хворiли не часто, все ж час вiд часу зверталися до старого по допомогу.
Будинок Зуфа був темного кольору, не такий як у решти жителiв Лешти. Вiн стояв на окраiнi мiстечка, i хлопцi частенько зупиняли бiля нього своi перегони, вихваляючись швидкiстю мiж собою.
– Знову граетеся, мов хлопчаки! – почулося позаду бубонiння Зуфа. Вiн саме повертався з Великого лiсу, тримаючи у руках оберемок рiзнотрав’я.
– Доброго дня, дядьку Зуфе!
– Добридень i вам! Форо, ти вже маеш стати серйозним, незабаром одружишся, а все нiяк не подорослiшаеш! Тей хоч i молодший на кiлька рокiв, та все ж бiльш вiдповiдальний. Сьогоднi до мене Залда приходила, жалiлася на тебе. Зовсiм не думаеш про матiр, а вона ж у тебе одна!
Форо нагнув голову i прошепо