На лезi радостi

Валентина Михайленко

Подii вiдбуваються на межi тисячолiть. Молода медсестра Леся мешкае в невеликому мiстечку i, здаеться, мае все, аби бути щасливою. Їi безмежно кохае чоловiк, у неi пiдростае гарнюня-донечка, все добре на роботi й удома. Не любить ii лише свекруха… І, виявляеться, е за що. Бо те, що втнула Леся на власному весiллi, важко зрозумiти…

Валентина Михайленко

НА ЛЕЗІ РАДОСТІ

Лiрично-детективна повiсть

Дипломант Всеукраiнського лiтературного конкурсу «Коронацiя слова-2006»

Життя називають полем i морем, раем i пеклом, а воно е просто життям, де всi ми балансуемо на двобiчному лезi радостi й печалi, залишаючись вiчними учнями

Частина перша

Дiвчина

1

Заздрю жайворонкам. Ось мiй Сашко, наприклад, тiльки-но радiо заграе гiмн, вже скочив на ноги, а за хвилину на подвiр’i вправляеться з гантелями. Я ж свiй пiдйом ранками називаю реанiмацiею трупа. Та що поробиш – класична сова.

Ранок лише народився на свiт, а вже виблискуе умитими нiчним дощем листочками, запаморочливо дихае димчасто-росяними пiвонiями, горлае пiвнями, ляскотить птаством i сяе та мiниться пiд нiжно-рожевими променями, що пагiнчиками тягнуться iз-за кошлатих яблунь.

Я знаю, що за кiлька хвилин буду всiм цим захоплено милуватися, вбиратиму в себе, питиму великими ковтками – треба лише протриматися оцi десять хвилин. Очi нiби пiском позасипало, хоч сiрники вставляй. Майже навпомацки плентаюсь до умивальника, який сиротою зачепився за стовбур староi грушi, а в самоi на думцi одне – може, ще прилягти хвилин на п’ятнадцять…

Раптом щось колючо-мокре падае менi на шию, на руки, пiдхоплюе, кружляе й несе кудись у шаленому танцi.

– Сашко! Зараза… – верещу я, молотячи в повiтрi ногами.

Сашко смiеться й ставить мене босими пiдошвами – тапки десь попадали – на зарошений прохолодний морiжок.

– Ну, прокинулася, сонько?

Сонькою вiн частенько мене називае, а ще – рудим малям, а в хвилини особливоi нiжностi – оленятком, дiвчинкою…

Згарячу хапаю ротом повiтря i хочу ще щось випалити чоловiковi дошкульне, та вдихаю на повнi груди ранок i заливчато смiюся разом iз ним. Справдi, прокинулась. Як же хороше отак прокидатися в його обiймах…

Сашко енергiйно обтирае свое дуже тiло, а я милуюся ним. Вiн – стрункий i високий, коли обiймае мене, то якраз втикаюся йому носом посеред грудей.

Уже п’ять рокiв ми разом. Маринцi в березнi виповнилося чотири, та, здаеться, з часом я прив’язуюся до чоловiка все мiцнiше. З ним так затишно, вiн такий надiйний…

– Тьох-тьох-тьох… – зриваеться зi старого береста, що лiтуе край городу, летить-розсипаеться над подвiр’ям.

Зриваемося й ми iз Сашком, лiтаемо, крутимось – пораемося. Хоч i самi живемо, без батькiв, але порося тримаемо, кролiв, гусей табунець, а ще: качата, курчата – дрiбноти й малечi рiзноi повен двiр. Понагодовувати треба всiх досита зранку i на день понасипати, бо на обiд ми не приходимо.

Сашковi завжди нiколи. Вiн у мене мiлiцiонер, i не простий, а начальник карного розшуку. А я медсестрою в хiрургii працюю. Сьогоднi моя змiна з восьмоi ранку до восьмоi вечора.

Чоловiк на ходу вихоплюе з моiх рук цеберку, обпiкае гарячим поглядом. Хочу хоч на мить притиснутись до його шоколадноi руки, та стримуюсь… От чомусь завжди менi його не вистачае, навiть тодi, коли помiж нас i соломинку не втиснеш… Чи навiть сама не знаю, чого менi не вистачае…

Зготувала снiданок, скинула фартушок i навшпиньки заходжу до спальнi. У пахучих напiвсутiнках розкидало на постелi ручки мое маля, наприндило припухлi губенята, сопе… Так шкода ii будити, по собi знаю – вранiшнiй сон найсолодший. Але ж iще треба встигнути зiбрати ii й вiдвезти до мами аж на другий кiнець мiстечка: нехай ще порозкошуе до наступного лiта, а вже за рiк до школи вiддамо до дитсадочка. Притуляюсь губами до шовковоi щiчки:

– Маринонько, вiдкривай вiченьки. Вже Мурчик прокинувся, умиваеться он…

Маринка прижмурюе повiки, випростуе рученята, рвучко схоплюеться, обвивае ними мене за шию, туркотливо смiеться у вухо. Жайвороночок мiй… У Сашка вдалася.

За пiвгодин