Garbage

Вiолетта Гаттi

Розповiдь колишнього гастарбайтера, як посiбник майбутнiм гастарбайтерам.

Вiолетта Гаттi

Garbage

Читаеться як «гарбич»

(Смiття – непотреб)

1

– Ти чула про грiнкарти?

З таким незвичним запитанням звернулася до мене моя подруга Лiда.

– Читала в газетi, ну i що? – мляво вiдповiла я.

– Люди виграють! Це ж для всiеi сiм’i! – в голосi Лiди чулося захоплення.

– Може хтось i виграе, та не з моiм щастям. Менi нiколи не виграти. Пам’ятаю, колись купила пачку лотерейних бiлетiв на тридцять карбованцiв, цiлих 100 штук…

– Ну? – перебила мене Лiда. – Нiчого не виграла? Такого бути не може, зi ста штук хоча один, а виграе.

– Нi, чому, виграла. Один карбованець i однi дитячi колготки за один руб i десять копiйок.

– А тут виграють, – не вгамовувалась Лiда.

Жаль загасити такий запал, i я згодилася пiти з нею в посольство, хоч я в Америку i не збиралася. Що менi там самiй робити? А моi – нi зять, нi дочка туди нiколи не поiдуть, хоча б iх про це умовляв би сам Буш.

Ну, питання – коли, де i в кого можна було отримати анкети – все це, як i завжди, лягло на мене.

І ось ми в посольствi. Пiшли пiсля перерви – це час консультацiй. До перерви там видають вiзи – черга довжелезна, стоять з ранку, годинами. Пiсля перерви – тiльки консультують, ну i можна отримати анкету на Грiн-карту.

Людей не дуже багато, але все ж таки е. Постояли десь з пiвгодини. Лiда в однiй черзi, я в другiй – до рiзних вiконець.

Я ще стояла, коли Лiда вже розмовляла з консультантом. Незабаром вона вiдiйшла вiд вiконця i, проходячи повз мене, прошепотiла.

– Не дали…

Ось i моя черга пiдiйшла.

Подаю загранпаспорт, кажу, що хочу бланк на Грiн-карту.

У вiдповiдь чую запитання.

– А у вас е знайомi в Америцi?

– Багато…

– А коли ви поiдете, то до кого?

– Найближча подруга Неля Шлейфман у Нью-Йорку.

– А що вона робить?

– В неi свiй косметичний салон.

– А що ви будете робити?

– Зароблю трохи грошей i хочу подивитись Америку, помандрувати.

– А зараз ви десь працюете?

– Так, на кiностудii, заробляю тисячу гривень в мiсяць (це я брешу, бо вже нiде не працюю).

– А яка в вас сiм’я?

Нiчого не розумiю. Чому такi запитання? Це ж лотерея! Хто виграе, а хто й не виграе. При чому тут моя робота i сiм’я? Хоча, Грiн-карта – це ж для всiеi сiм’i. Один виграе, а iде сiм’я. Та я все одно нiчого не виграю…

Ну, вiдповiдаю.

– Дочка, зять, онучка та собачка.

Дiвчина-консультант засмiялася.

– Ну, я думаю, у вас не буде проблем!

І пiшла десь iз моiм паспортом.

Поки ii чекала, дивилася, як iншi вiдходили вiд вiконець, тримаючи в руках анкети.

Незабаром пiдiйшла моя дiвчина-консультант i протягнула менi паспорт.

Анкети не дала.

Ось i я пролетiла, а вона ж казала, що проблем не буде.

Перегорнула кiлька сторiнок у паспортi i остовпiла. На однiй зi сторiнок стояла сине-червона вiза на в’iзд в Америку.

Так! Так! Вiза, за яку багато б людей вiддали шаленi грошi!

А я й не знала: радiти менi чи нi. Чим це я так сподобалася, що менi дали вiзу ось так, запросто?

Вийшла на вулицю, де на мене чекала Лiда.

– Слухай, менi дали вiзу…

– Не може бути!

– Дивись сама, – я протягнула паспорт.

– Оце так!

З’ясувалося, що Лiдi теж задавали такi питання, як i менi.

– Я iм кажу, що менi анкета потрiбна, а вони такi питання задають…

Їй не тiльки не дали анкету, а ще й штамп про вiдмову вiзи в паспорт шльопнули.

Я тягнула до останнього.

Вiзу менi дали у травнi, а вже почався жовтень, коли я заметушилася.

Все! Їду!

За три днi здала свою квартиру. Це була моя помiч дочцi в мою вiдсутнiсть. Квартиранти – два iндуси-студенти. Так не хотiлося, щоб знiмали iноземцi, але, як потiм з’ясувалося, були дуже гарнi хлопцi. Платили справно, i охайно в квартирi було, краще нiж в мене.

Дзвонила в Нью-Йорк до Юрка, свого приятеля ще по школi. Вiн там давно. Займаеться купiвлею i продажем «росiйських сувенiрiв». Дав менi завдання привезти фотоапарат «Киiв-160», деякi лiки i вiдкривачки для пляшок.

Такi вiдкривачки, як вiн просив, купила в старiй сiльськiй крамницi. Старовинi запаси, ще з часiв СРСР – всi забрала, штук сто.

Фотоапарат менi винiс та продав приятель, теж