Сусiд

Христина Лукащук

Роман украiнськоi письменницi i художницi Христини Лукащук «Сусiд» – це радше любовна драма, анiж роман про любов. Автор розповiдае про те, на що здатна жiнка, котра любить, ба навiть на що не здатна жiнка, котра любить. І зрештою – де границя мiж любов’ю i одержимiстю?

Христина Лукащук

Сусiд

1

Незрозумiлий шум за стiною безцеремонно висмикнув мене зi спокiйного i цiлком розмiреного сну, в який поринула вперше за кiлька мiсяцiв. Чулася, наче серед передчасних пологiв, якi заставляють малюка з’явитися у чужий i вiд того ворожий свiт. Наче викинута на берег багатотонна рибина. Моя свiдомiсть вiдчайдушно намагалась кволими рученятами нищiвноi втоми будь-що зачепитись, затриматись, мов за одвiрок чи подiл материноi спiдницi, за крайчик того нетривкого мерехтiння, яке ще мить тому називалось рятiвним сновидiнням.

Перша думка – це вони. Вони знайшли мене. Вони заберуть мене. Всьому кiнець. Нарештi. Але чим тонша ставала пелена мого сну, чим чiткiшими ставали дивнi звуки, тим гострiше усвiдомлювала – нi, це прийшли не за мною. Це взагалi нiхто не прийшов – це в сусiдню квартиру в’iхали новi мешканцi. Остаточно прокинувшись, я зрозумiла, що кiнець, який мав наступити кiлька мiсяцiв тому, ще попереду, а звуки, якi безперешкодно проникали до моеi спальнi, не що iнше як звуки людей, якi кохаються.

Мимоволi прислухалась. Звуки то стихали, то вiдновлювались та ще й з такою силою, що скидалось на те, що незнайомцi отримують насолоду десь тут, просто бiля мого лiжка. В основному чути було жiнку. Вона голосно стогнала вiд задоволення, але коли уважно i як слiд прислухатись, то в моменти, коли здавалось, iй мало бути особливо солодко, вчувався бiль i затаений смуток. З уст чоловiка тiльки iнодi виривались гортаннi звуки вдоволення, але вiн тут же стихав i натомiсть чулися все бiльш ритмiчнiшi i рiшучiшi удари, наче намагався свою партнерку всмертити. Та ж тихцем намагалась пiдлаштуватись до ритму свого чоловiка, але трiшечки, буквально на кiлька долей секунди не встигала. Саме ця затримка й спричиняла iй бiль. Не уявний, а справжнiй фiзичний. Чоловiк, здавалось, цього не зауважував, бо наче одержимий продовжував входити в жiнку цiлеспрямовано, гучно i безпощадно.

Зловила себе на тому, що звуки за стiною мене збуджують. Ще тiльки того менi бракувало. Наче в мене мало проблем на головi. Наче менi оце серед ночi нiчим зайнятися. Мабуть, нинi таки й справдi вдалось заснути одразу без снодiйних вперше вiд зустрiчi з Володимиром Степановичем.

Жiнка продовжувала стогнати. Але якось по-iншому, гучнiше. Мабуть змiнила позицiю – наче зверху. Скидалось на те, що й справдi iй стало краще. Вже не просто стогнала, а муркотiла, наче кiшка. Тiльки сидячи зверху на чоловiковi, жiнка може отримувати саме те задоволення, яке iй потрiбне. Саме верхи на чоловiковi може контролювати глибину проникання в себе його плотi, саме тодi мае змогу вигнутись так, щоб максимально отримати задоволення. Інодi це единий спосiб.

Вiд тих розмiрковувань менi зробилось трохи не по собi. Той стиль життя, який я добровiльно прийняла в останнi кiлька мiсяцiв, геть чисто змiнив мене. Змiнив хiд моiх думок, силу бажань, навiть внiс корективи у святую святих – в мою мрiю.

Уже не знала – можу собi в теперiшнiй ситуацii дозволяти думати про такi речi, як фiзiологiчне задоволення, чи нi. І не в тому рiч, що я самотня уже пiвтори роки, а в тому, що тепер я ношу чернече вбрання. З болем i неймовiрною гiркотою усвiдомила, що цiлком збита з пантелику. Нiч, жiнка за стiною, яка будь-що намагаеться отримати задоволення. Судячи з ii стогону, в який без ii на те згоди проникають нотки розпачу й приреченостi, iй це погано вдаеться. Я – висмикнута зi свого сну, бодай не тривкого, зате без тих жахiть i страху, якi вiдтодi, як плани несподiвано змiнились, переслiдують мене щодня наяву.

Звуки за стiною не стихають i не зменшуються на силi. Очевидно, вона таки вирiшила заснути якщо й не вiд задоволення, то вiд утоми. Голосне плескання, наче в долонi. Мабуть, чоловiк лупцюе ii по сiдницях. Невже жiнку нiчого не збуджуе? Так довго? Менi колись так мало було потрiбн