Янголи не сплять

Оксана Калина

… Жив був собi Сашко. І на тридцять п’ятому роцi життя, яке до того часу перевернулось шкереберть, в тому числi i стараннями самого Сашка, котрий ось уже два роки вживав оковиту, не просихаючи, сталась з ним дивна iсторiя. В закинутiй конторi, яка колись числилась за колишнiм радгоспом i куди вiн подався на пошуки привида Степана, зустрiлись йому дивнi жiнка й чоловiк. Спочатку вiн прийняв iх за бомжiв. І ось тут розпочалося найцiкавiше… i найстрашнiше… Гумористична, iронiчна, фiлософська, мiсцями сумна повiсть Оксани Калини «Янголи не сплять» – про найважливiше, з чим стикаеться кожен – вибiр життевого шляху, безсмертну людську душу i, звичайно, про кохання.

Оксана Калина

Янголи не сплять

Що бувае, коли янголам обламують крила?

Не знаете? Так я скажу:

Люблять, як любили.

Служать, як служили.

Тiльки болить iм вдвiчi бiльше…

От i вся рiзниця…

В кабiнетi пiд порядковим номером 777, що розташувався у висотному офiсi на перехрестi вулиць Земноi та Небесних Сфер, проходила нарада. Розглядалась особова справа одного з багаточисельних пiдопiчних Контори, як було прийнято називати органiзацiю в колi колег. Наразi всi присутнi, числом iх було семеро, дивились на величезний, на пiвстiни, плазмовий екран.

– Дiйство вiдбуваеться в режимi online, я так розумiю? – спитав найстарший iз присутнiх. Це був високий, мiцний сивий чолов’яга з бiлою, до пояса бородою i вольовими зморшками довкола мiцно стулених вуст.

– Само собою, – вiдповiв iнший, значно молодший iз пронизливо-синiми очима, – iнакше не працюемо.

– Новiтнi витребеньки, – невдоволено нахмурився бородатий, – ранiше ми за кожним пiдопiчним спостерiгали особисто, по п’ятам ходили, не те, що зараз.

– Проти прогресу не попреш, – засмiявся синьоокий, звали його Гавриiлом Архом i завiдував вiн пошуковим вiддiлом Контори, – до того ж, це полегшуе нам життя.

– Легкого життя захотiли, ти подивись, – пробурмотiв бородатий, звали його, до речi, Петром, прiзвище – Каменяр, у його вiданнi знаходилось питання кадрового забезпечення офiсу, – нiхто вам його нiколи не обiцяв. Знали, на що пiдписувались…

– Не бубони, Петре, – з оббитого якимось блискучим бiлоснiжним матерiалом пiднявся ще один чоловiк, на бейджi в нього значилось «Первозванний Андрiй. Аналiтик», – хлопцi дiло кажуть. Викликiв зараз стiльки, що, бува, не встигаемо. Система вiдеонагляду в режимi online дуже виручае. І взагалi, потрiбно йти в ногу з прогресом.

– Не встигаете, бо розлiнилися, – гнув далi свое Петро, хоча вже й так впевнено.

Власне, бубонiв вiн радше для проформи – аби тримати пiдлеглих в тонусi. Вiн i сам не гребував досягненнями прогресу i у вiльну хвильку, яких, правда, видавалось дуже мало, любив поганяти в планшетi якусь заковиристу гру.

– Мать його тричi в душу! – раптом спохватися з крiсла середнього вiку чоловiк з темним волоссям i пронизливими чорними очима. Довгим худим мiзинцем iз загостреним, мов кiготь сови, нiгтем, вiн вказав на екран, – Всьо! Однозначно – наш клiент!

Всi присутнi, мов по командi, знову повернули голову до екрану. Там розгорталося дуже цiкаве «кiно». По полю, зарослому високими, мало не в зрiст людини бур’янами, йшов молодий чоловiк. На вигляд йому можна було дати рокiв 35–36. Свiтловолосий, невисокий, мiцноi статури, з великими каро-зеленими очима. Правда, зараз на тi каро-зеленi очi вiн майже нiчого не бачив, тому що був п’яним в димину. Молодий чоловiк, якому при народженнi батьки дали «рiдкiсне» в наших краях iм’я Олександр, героiчно пробирався крiзь бур’яни, то притоптуючи iх чоботами, то вириваючи прямо з корiнням i весело горланив при цьому пiсню Шнура:

– Заведу себе змею, лучше черепаху, но тебя я не люблю, ехай, ехай на х….

Прямував Сашко до цвинтаря. Правда, туди пролягала значно коротша, асфальтована дорога. Чому Сашку захотiлося прогулятися саме бур'янами, в яких легко можна було заблукати – невiдомо. У п'яних своя незбагненна логiка.

Нарештi Сашко перемiг останню дебелу лебедину i вийшов до заднiх ворiт цвинтаря, якi нiколи не зачинялися. Власне, в цьому не б