Конi не виннi

Михайло Коцюбинський

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Конi не виннi» Михайла Коцюбинського – соцiально-побутова повiсть, присвячена темi складних взаемин помiщикiв i простих селян***. Назва твору стала крилатим висловом, що означае небажання бачити дiйсних винуватцiв чогось. Найвiдомiшими творами автора е «Тiнi забутих предкiв», «Intermezzo», «Дорогою цiною», «Цвiт яблунi», «Ялинка», «Хо», В путах шайтана», «На каменi», «Пiд мiнаретами» тощо. Михайло Коцюбинський – украiнський письменник-iмпресiонiст, майстер психологiчноi прози.

Михайло Коцюбинський

КОНІ НЕ ВИННІ

– Савка! Де мiй одеколон?

Аркадiй Петрович Малина вихиливсь у вiкно i сердито кричав у спину свому лакею, що помагав випрягать з фаетона спiтнiлi конi.

Стояв упрiлий, в однiй сорочцi, розщiбнутiй на грудях, i нетерпляче стежив, як бiг Савка через подвiр'я в своiй синiй з галунами лiвреi.

Одеколон був тут, на туалетнiм столi, але Аркадiй Петрович його не помiтив.

– Вiчно кудись засунеш!..

Вiн кисло буркнув, прийняв з рук Савки пляшку, скинув сорочку i почав обтирати одеколоном бiле, жовтаве од старостi тiло.

– Ху-у!.. Як приемно се освiжав! – Потер долонею груди, де густо срiблились тонкi волосинки, освiжив пiд пахвами i облив холодком лисину й руки, тонкi, старече млявi, з сухими пальцями на кiнцi. Потому вийняв з шафи свiжу сорочку.

Властиво, вiн був у чудеснiм настроi, як завжди по розмовi з мужиками свого села. Йому було приемно, що вiн, старий генерал, якого сусiди вважали «червоним» i небезпечним, завжди лишався вiрним собi. Як завжди, вiн i тепер, у сi тривожнi часи, обстоював погляд, що земля мае належать до тих, хто ii обробляе. «Пора нам розстатися вже з пануванням», – подумав Аркадiй Петрович, защiбаючи лiвий манжет, i, прийнявшись за правий, згадав одразу, як гула радiсно сходка, коли вiн поясняв iй права народу на землю.

Се завжди його хвилювало, i по розмовi почував вiн бадьорiсть i апетит.

Заправляв саме сорочку в штани, коли рипнули дверi i на нього кинулась Мишка – любимий песик, расовий фокстер'ерi

– Де ти, шельмо, була? – нагнувся до неi Аркадiй Петрович. – Кажи, де ти, шельмо, була? – Вiн любовно лоскотав iй шию i вуха, а вона морщила носик, крутила обрубком хвоста i намагалась лизнути його лице. – Де ти вiялась, негодяща?

У вiкна било полудневе промiння, i видко було, як цiлим морем плили кудись ще зеленi ниви, дев'ятсот десятин панського поля, що спускалося часом у валку, а потiм здiймалося знову, як хвиля.

Аркадiй Петрович поклав гребенем борозни на рiдкому волоссi, розчесав вуси, на кiнчиках жовтi, i довго любувався сухим високим чолом та благородним панським обличчям, що одбивалось в синявих водах туалетного дзеркала.

Сiрi очi, трохи холоднi i вже пригаслi, плавали на бiлках серед червоних жилок, i се його турбувало: «Треба знову класти примочку!» Збоку на носi вiн вгледiв прищик, дiстав з несесера кольдкрему, помазав й припудрив.

– Їсти!

Йому хотiлося iсти, як молодому двадцятилiтньому хлопцю, i се його радiсно хвилювало. Як все заворушиться у домi, коли почують, що вiн голоден! Як заахав жiнка, його стара дбайлива Соня, заметушиться Савка, i всi будуть дивитись йому у рот. Вiн так рiдко апетит мае…

Але Савка не йшов з докладом.

Аркадiй Петрович одсунув шухляду комоди i вийняв звiдти акуратно зложену блузу, вовняну, сiру.

Приемно тремтячи освiженим тiлом, просуваючи руки в рукави, вiн почував себе демократом, другом народу, який не мае чого боятись. За той час, як вiн покинув свое мiнiстерство та осiвсь на селi, мужики його полюбили. Аякже! Вiн хрестив i вiнчав, дарував спаш, удiляв ради, його кликали «татком» Вiн з приемнiстю думав про се i разом думав, що на обiд будуть сьогоднi молодi печерицi, якi Палажка несла уранцi в приполi з городу.

І саме тодi Савка виставив в дверi двi бiлих у рукавичках руки i ознайомив покiрно, що подали обiдать.

Аркадiй Петрович, широкий у своiй блузi, як дзвiн, вступив у столову.