Мiльйонна могила
Олексiй Євтухович Довженко
Книга починаеться з розповiдi про людину, яка зламала ногу. У лiкарнi дiй не багато, лише читаеш та спиш, спиш та читаеш. Але чоловiка вiдпускають на всi чотири сторони, тому й можна побачити його найчастiше бiля вiддiлу мiлiцii, де чоловiк грае у шахи з начальником. Одного разу вiн потрапляе на суд до Танаса, звiдси i розгортаеться iсторiя Мiльйонноi могили.
– Вiдколи iснуе людство, ним керують iдеi.
Так стверджуе Аничка. Йому можна вiрити, тому що цей чоловiк мiж людьми побував i прочитав силу – силенну серйозних та мудрих книг.
Суспiльство на певному етапi розвитку породжуе i виховуе людину, яка видае iдею. Ідея нiколи не твориться колективно. Послiдовники або ж учнi втiлюють ii в життя, завжди витлумачуючи iдею по – своему. І полились струмки, рiки а то й моря кровi залежно вiд того наскiльки довговiчна iдея. Чи не найбiльше кровi пролилося за iдею християнства. Пiзнiше цiдили кров комунiзм, фашизм, нацiоналiзм.
Аничка демонструе сказане нескiнченими випадками зi свого життя.
– Ми, – розповiдав вiн, – з Осиповим старшим лейтенантом мiлiцii сидимо в сумiжнiй з його кабiнетом кiмнатi i граемо шахи. Якщо вiдчинити iншi дверi, то побачиш чергового мiлiцiонера в склянiй будцi в коридорi. Вiн сидить перед телефоном i оглядае через вiкно краевиди типовi для даноi мiсцевостi.
Я буровик. Недавно травмувався, тому зараз з поламаною ногою в гiпсi вчащав у цей заклад прямо з лiкарнi, яка стала моiм притулком на час хвороби. Головний лiкар, вона ж терапевт, пожалiла холостяка з гуртожитку, не виписала з лiкарнi до повного одужання, поки не закриють лiкарняний. Скукота в медичному закладi! Читаеш i спиш, спиш та читаеш. Нема з ким словом перемовитись. Заведеш розмову з яким – небудь хворим, вiн обов’язково зверне на своi болячки. А тут нiчого не болить, тiльки свербить. Вiзьмеш дротину i годинами чухмариш ногу пiд гiпсом.
Все в тебе здорове, навiть зубник нiдочого. Медперсонал спiвчувае менi, тому вiдпускае на всi чотири сторони, аби вчасно приходив iсти та спати. Понипаеш в пошуках гарноi чи смiшноi розповiдi по палатах i пострибаеш на своiх милицях у вiддiлок мiлiцii пограти шахи. Хоч тут i там надивишся на людське горе аж на душi стане погано, та молодiсть бере свое. Непомiтно притамовуе вона душевну бiль, випучуе смiшне та веселе, не хоче вона жити ойканням та скрежетом зубовним.
Осипов, з яким я грав шахи – типовий представник свого часу. Зараз не потрiбнi дзержинцi з дуже чистими руками. Держава плекае фахiвцiв. Осипов прекрасно розумiе, що рука руку мие, обидвi чистi. Не подумайте, що проти мене грав корумпований монстр. Нi, i ще раз нi. Просто представник загниваючого соцiалiзму, яких той наплодив мiльйони. Дрiб’язковi справи Осипов вирiшував хвацько, навiть весело, завжди на свою користь. Держава не видiляла йому коштiв на промивання горлянок навiть начальства не кажучи вже про його власну горiлкою чи шартрезом. Кожного разу вiд Осипова несло якщо не випивкою, то перегаром., от i будь тут справжнiм дзержинцем. Осипов згонив дзержинця зi сторiнок книг в життя. Зате важливi справи вирiшувались ним справедливо на користь держави. Ми заглибилась в аналiз ситуацii, яка склалася на дошцi.
– Якщо вiн пiде отак, то рейд конем по тилах, i кiнь займе вигiдну позицiю. Захищатиме i погрожуватиме. Кiнь у колгоспi велика робоча сила, на шахiвницi також. Не варто кидати коня проти танкiв, цебто проти важких фiгур. Якщо . . .
Нас перебила жiнка.
– Пропустiть до начальника! – Волае вона аж дверi ходуном ходять, бо трохи прочиненi.
– Пропусти. – Командуе Осипов i швиденько займае мiсце за начальницьким столом .
Вiн так поспiшав, що дверi до кабiнету зачинились не щiльно.
– Виразно чулась розмова, коли до Осипова вихором влетiла жiнка i зразу ж кинулась в атаку на якогось чоловiка.
– Вiн, сучий син, мене того не по – людськи, по – звiрячому.
– Як це? – Не зрозумiв старший лейтенант.
– Ви що не мужчина? Не туди куди треба.
– Заспокойтесь громадянко. Сядьте, розповiдайте все з самого початку, починайте з того, де i як ви познайомились. В його словах звучав неприхований смiх. Я по