Оповiдь Служницi
Маргарет Етвуд
У Республiцi Гiлеад повноцiннi права мають лише Командори та iхнi Дружини. Народити дитину здатна тiльки кожна сота жiнка в Гiлеадi. Їх, Служниць, збирають по всiй краiнi, а потiм вони проходять курс пiдготовки, аби бути гiдними виносити дитя офiцера.
Одна зi Служниць – Джун. Колись вона мала коханого чоловiка i доньку. А тепер сенс ii життя – пiдкорятися законам Гiлеаду… Проте Джун не така, як усi. Жiнка розумiе, що вiдбуваеться, вона хоче втекти i ще здатна любити…
Маргарет Етвуд
Оповiдь Служницi
© O.W. Toad, Ltd, 1986
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017
* * *
Книжки Маргарет Етвуд вийшли друком у бiльш нiж тридцяти п’яти краiнах. Вона – автор понад сорока художнiх творiв, поезiй, критичних есе та дитячих книжок. Серед ii романiв – «Тiлеснi ушкодження», «Котяче око», «Наречена-розбiйниця», «На прiзвисько Грейс» (лауреат премii Гiллер у Канадi та премii Монделло в Італii), «Слiпий убивця» (лауреат Букерiвськоi премii 2000 року) та «Орикс i Деркач». Маргарет Етвуд живе в Торонто з письменником Гремом Гiбсоном. Разом вони – почеснi президенти Клубу рiдкiсних птахiв органiзацii «Бьордлайф Інтернешнл».
Оповiдь Служницi
Присвячуеться Мерi Вебстер та Перрi Мiллеру
І побачила Рахiль, що вона не вродила Якову. І заздрила Рахiль сестрi своiй, i сказала до Якова: Дай менi синiв! А коли нi, то я вмираю!
І запалився гнiв Яковiв на Рахiль, i вiн сказав: Чи я замiсть Бога, що затримав вiд тебе плiд утроби?
І сказала вона: Ось невiльниця моя Бiлга. Прийди до неi, i нехай вона вродить на колiна моi, i я також буду мати вiд неi дiтей.
Книга Буття, 30:1–3[1 - Бiблiйнi цитати подано в перекладi Івана Огiенка. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)]
Щодо мене ж самого, протягом кiлькох рокiв я вкрай змучився, пропонуючи рiзнi марнi, порожнi, iлюзорнi iдеi. Нарештi, коли я зовсiм впав у вiдчай, менi пощастило, i на думку раптово спала ця пропозицiя…
Джонатан Свiфт. Сучасна пропозицiя
У пустелi не знайдеш знаку, який каже: «Не iж каменiв».
Суфiйська приказка
І
Нiч
Роздiл 1
Ми спали в колишньому спортзалi. Лакована дерев’яна пiдлога була розмальована смугами та колами для тих iгор, у якi колись тут грали; баскетбольнi кiльця досi були на мiсцi, хоча й без сiток. Кiмнату оперiзував балкон для глядачiв, i здавалося, що я досi вiдчуваю слабкий шлейф рiзкого запаху поту, що пробивався крiзь солодкий аромат жувальноi гумки та парфумiв дiвчат-глядачок, убраних, як я знала з картинок, спочатку у фетровi спiдницi, тодi у мiнi-спiдницi, потiм у штани, згодом з одним кульчиком у вусi та залакованим до голок волоссям iз зеленими пасмами. Тут були танцi, лунала музика – палiмпсест нечутних звукiв, стиль за стилем, пiдводна течiя ударних, самотнiй плач, гiрлянди з паперових квiтiв, чортики з картону, дзеркальна куля, що крутилася, посипаючи танцюристiв снiгом зi свiтла.
У цiй кiмнатi був застарiлий секс та самотнiсть, i очiкування чогось, що не мало форми чи назви. Пам’ятаю це прагнення до того, що завжди от-от мало статися i нiколи не було однаковим, як тi руки, що на нас клали там i тодi, на тiсному задньому сидiннi, чи задньому дворi, чи на паркувальному майданчику, чи в кiмнатi з телевiзором, де звук було вимкнуто i лише картинки мерехтiли над здiйнятою плоттю.
Ми прагнули майбутнього. Як ми навчилися цього дару ненаситностi? Повiтря було наповнене ним, i вiн досi був там, наче згадка, доки ми намагалися заснути на армiйських лежаках, розставлених рядами на такiй вiдстанi, щоб ми не могли перемовлятися. У нас були фланелевi простирадла, схожi на дитячi, та старi армiйськi ковдри – на них досi було написано «США». Ми охайно згортали свiй одяг i складали його на стiльцях бiля лежакiв. Свiтло було приглушене, однак не вимкнене повнiстю. Тiтка Сара та Тiтка Елiзабет ходили патрулем з електричними батогами для худоби, якi висiли на iхнiх шкiряних ременях.
Жодноi зброi – навiть iм ii не довiряли. Зброя була для охоронцiв, спецiально набраних серед Янголiв. Заходити до будiвлi вони могли,