Не озирайся i мовчи
Макс Кiдрук
Уявiть, що на Землi iснуе мiсце, яке нiби застигло в часi. Мiсце, здатне сховати будь-кого, хто прагне втекти вiд реальностi. Уявiть, що для того, аби туди потрапити, достатньо не озиратися й мовчати. Є лише одна проблема: в такому мiсцi часом з’являються речi, страшнiшi за те, вiд чого ховаешся.
Обережно! Ненормативна лексика!
Макс Кiдрук
Не озирайся i мовчи
© Макс Кiдрук, 2017
© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2017
© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017
Дякуемо компанii Emoji® за дозвiл на використання смайлiв у текстi книжки
У текстi використано стiкери «Персик», «Навчальнi буднi» (автор – Олена Савченко), «Споттi» (автор – Андрiй Яковенко)
Обережно! Ненормативна лексика!
* * *
Не озирайся i мовчи
He’s walking like a small child
But watch his eyes burn you away.
Iron Maiden. Children Of The Damned, 1982[1 - Вiн ступае неначе дитя, / Та стережись: його очi пропалюють наскрiзь (англ.). (Iron Maiden, пiсня «Дiти проклятого», 1982.) – Тут i далi прим. авт.]
1
– Ти як?
Марк знизав плечима та пiдтягнув ковдру до пiдборiддя. Круглi скельця окулярiв пiдкреслювали темнi западини довкола очей, роблячи хлопчака схожим на маленького витрiшкуватого лорi[2 - Лорi (лат. Lorisidae) – родина нiчних приматiв пiдряду Мокроносi, що поширенi у Пiвденно-Схiднiй Азii та Африцi. Мають характернi для нiчних звiрiв великi очi, спрямованi вперед.].
– Нормально.
Дiд ковзнув швидким поглядом по книжцi на столi, здогадався, що за вечiр ii не розгортали, зиркнув на вимкнений планшет, край якого вистромлювався з-пiд подушки, пiсля чого перевiв очi на онукове обличчя. Пухкi щоки, крихiтна ямка на м’якому пiдборiддi, шовковисте й тонке, злегка закучерявлене на кiнцях русяве волосся. Товстуном Марк не був, принаймнi поки що, хоча пухова перина i не приховувала восковоi м’якостi й податливостi його тiла. Стегна були широкими, плечi вузькими, на тендiтних руках – жодного натяку на м’язи, зате на шиi, коли хлопчак втискав голову мiж плiч, з’являлися виразнi складки. На вiдмiну вiд Яни, Марковоi мами, Арсен Грозан не переймався надмiрною вагою онука. Причин бити на сполох вiн не бачив: порiвняно з iншими дiтьми Марк не був аж таким фiзично пасивним. Окрiм того, Арсен десь читав, що у пiдлiткiв таке трапляеться: органiзм накопичуе запаси перед стрибком зросту.
Хай там як, Марковi таки справдi не завадило би трохи пiдрости. Хлопчак був малим – мiнiатюрним, заледве не крихiтним. Наступного тижня хлопцю виповнюеться чотирнадцять, однак у школi навiть молодшi на рiк семикласники мiцнiшi за нього.
Марк сторожко блимав з-за скелець, й Арсен раптом змiркував, що нi, не лорi, хлопчак схожий радше на набундючене совеня. Марк здавався надмiру зосередженим, проте чоловiк знав, що це лиш захисний механiзм: насторожена вдумливiсть приховувала розгубленiсть i переляк.
– Якщо не хочеш, можеш завтра до школи не йти. За батькiв не хвилюйся, я все владнаю. І записку напишу.
Фраза прозвучала недоладно, майже безглуздо, й Арсен це усвiдомлював. Просто не знав, що ще сказати. За останнi десять хвилин, попри всi намагання, вiн не видобув iз себе жодного слова, що могло би пiдбадьорити чи допомогти. Щойно народившись, слова кудись провалювалися, тонули в мозку, неначе камiння. Та й узагалi говорити було важко – в буквальному сенсi, – так наче хтось заморозив м’язи навкола рота.
Марк насупився та мотнув головою.
– Нi, я пiду, все нормально.
Арсен вiдвернув голову та глянув у вiкно. Сонце сiло, проте на горизонтi, затиснута мiж землею та рваними зимовими хмарами, ще яскрiла червона смужка, фарбуючи рожевим захiдну околицю Рiвного. Будинок, у якому вони трохи бiльше нiж пiвроку тому придбали квартиру, розташовувався в центрi мiста, на тихiй i короткiй, завдовжки iз сотню метрiв, вулицi Квiтки-Основ’яненка. Поруч багатоповерхiвок не було, тож iз висоти восьмого поверху шiстдесятисемирiчний Арсен бачив нiчне мiсто немов на долонi.
Тим часом Марк не зводив приск