Зелена миля
Стiвен Кiнг
Пол Еджкомб – колишнiй наглядач федеральноi в’язницi штату Луiзiана «Холодна гора», а нинi – мешканець будинку для лiтнiх людей. Бiльш нiж пiвстолiття тому вiн скоiв те, чого досi не може собi вибачити. І тягар минулого знову й знову повертае його до 1932 року. Тодi до блоку Е, в якому утримували засуджених до смертноi кари злочинцiв, прибули «новенькi». Серед тих, на кого чекала сумнозвiсна Зелена миля – останнiй шлях, що проходить засуджений до мiсця страти, – був Джон Коффi. Його визнали винним у згвалтуваннi та вбивствi двох сестер-близнючок Кори й Кетi Деттерик. Поволi Пол усвiдомив, що цей незграбний велетень, який скидався на сумирну дитину, не може бути монстром-убивцею. Але як врятувати того, хто вже ступив на Зелену милю?
Обережно! Ненормативна лексика!
Стiвен Кiнг
Зелена миля
Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2018
Перекладено за виданням: King S. The Green Mile: A Novel / Stephen King. – London: Orion, 2005. – 480 p.
Переклад з англiйськоi Олени Любенко
Обережно! Ненормативна лексика!
Дизайнер обкладинки IvanovITCH
Електронна версiя створена за виданням:
Кiнг С. К41 Зелена миля: роман / Стiвен Кiнг; пер. з англ. О. Любенко. – Харкiв: Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2018. – 432 с.
© Stephen King, 1996
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2018
Вступ
У мене перiодично бувають напади безсоння (людей, що читали хронiку пригод Ральфа Робертса[1 - Персонаж роману Стiвена Кiнга «Безсоння». (Тут i далi прим. перекл.)], цей факт нiтрохи не здивуе), тож для тих ночей, коли сон мене вперто не бере, я намагаюся тримати напохватi якусь iсторiйку. Я розповiдаю iх собi, коли лежу в темрявi, записую подумки так само, як писав би на машинцi чи текстовому процесорi: часто повертаюся, замiнюю слова, додаю думки, витираю пiдряднi речення, складаю дiалоги. Щоночi, перш нiж забутися сном, я починаю спочатку й просуваюся трохи далi, нiж напередоднi. На п’яту чи шосту нiч я вже зазвичай маю в головi чималi кавалки прози, вивченi напам’ять. На перший погляд, це трохи божевiльно, проте насправдi заспокоюе… а як спосiб згаяти час, то й узагалi дасть неабиякоi фори пiдрахунку овець.
Історii цi врештi-решт зношуються, так само, як книжка, перечитана десятки разiв. («Викинь це й купи собi нове, Стiвене, – бувало, радила менi мати, кинувши роздратований погляд на мiй улюблений комiкс чи книжку в паперовiй обкладинцi. – Це вже пошарпане ганчiр’я».) Отодi настае час шукати нову iсторiю, i пiд час чергового кола без сну я лежу й сподiваюся, що вона скоро вигулькне, бо безсоннi години – то довгi години.
1992-го чи 93-го я трудився над казкою на нiч, що називалася «Обман зору». Йшлося в нiй про чоловiка, засудженого на смерть, чорношкiрого велетня, який iз наближенням дати виконання вироку раптом починае впритул цiкавитися всiлякими фокусами й жонглюванням. Оповiдь мала йти вiд першоi особи, старого тюремного «активiста»[2 - В’язень, що користуеться довiрою адмiнiстрацii та виконуе рiзнi доручення.], який пхав свiй вiзок iз книжками в’язничними корпусами, а ще продавав цигарки, рiзний дрiб’язок i маленькi цiкавинки на зразок тонiка для волосся й лiтачкiв iз воскованого паперу. Наприкiнцi оповiдки, перед самою його стратою, я хотiв, щоб велетенський в’язень, Люк Коффi, показав фокус iз самозникненням.
Ідейка була добра, але щось менi в тiй iсторii муляло. Я й так до неi пiдходив, i сяк, сотню рiзних способiв перепробував, але все одно було щось не те. Приписав оповiдачу ручну мишу, що каталася верхи на його вiзку, думав, це допоможе, але не допомогло. Найкращий там був початок: «Це сталося 1932 року, коли тюрма штату ще була в Еванс-Нотчi… й електричний стiлець там, звiсно, був теж. Ув’язненi звали його Старим Іскруном». Менi здавалося, що це добре, а все iнше – нi. Нарештi я покинув Люка Коффi та його зникомi монетки на користь оповiдки про планету, де люди чомусь перетворювалися на канiбалiв, коли дощило… i вона менi досi в кайф, тому руки геть, чуете?
А потiм, десь за пiвтора року, iдея зi смертником