Бродяги Пiвночi (збiрник)

Джеймс Олiвер Кервуд

Чи можлива дружба мiж ведмедем та собакою? Цiлком, якщо доля звела iх змалечку. Вони разом вчилися виживати, боротися з ворогами, добувати iжу. Але одного разу iхнi шляхи розiйшлися: щеня побачило людей. Чи зустрiнуться друзi знову i якою буде ця зустрiч? («Бродяги Пiвночi»)

Також до видання увiйшли твори «Казан», «Барi, Казанiв син», «Долина Мовчазних Людей».

Джеймс Олiвер Кервуд

Бродяги Пiвночi

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2018

Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва

* * *

Казан

Роздiл I

Диво

Казан, примруживши очi й засунувши сiрого носа мiж переднiми лапами, лежав мовчазно й нерухомо. Скеля – i та могла видатися живiшою, нiж вiн. Жоден його мускул не здригався, нi волосина не рухалась, анi повiки не смикались. Одначе кожна краплина дикоi кровi в його доладному тiлi вирувала у хвилюваннi, що його Казан нiколи досi не вiдчував. Кожен нерв i кожна волокнина в його чудових м’язах були напруженi, як сталевий дрiт. Вiн, на чверть вовк, на три чвертi гаскi[1 - Гаскi – порода iздових собак. (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)], усi чотири роки свого життя жив серед дикоi природи. Цей звiр знав, що таке знемагати на голод i холод. Довгими арктичними ночами звик вiн до ридай-вiтру, який проноситься над голою пiвнiчною пустелею. Часто доводилося йому вчувати шум стрiмких весняних водоток i гуркiт порогiв, скулюватися вiд реву страшенноi бурi. Його шия й боки були пошрамованi в боях, а очi почервонiли вiд колючих снiговиць. Його звали Казан, Дикий Пес. Це був велет серед собi подiбних, до того ж не знав вiн страху, як i тi люди, що гнали його поперед себе через небезпеки цього крижаного свiту.

Досi вiн не зазнавав страху. Нiколи ранiше не вiдчував бажання повернути навтiкача – навiть того страшного дня в лiсi, коли став до смертельного бою з великою сiрою риссю й поборов ii. Вiн не знав, що його так настрахало, однак усвiдомлював, що перебувае в iншому свiтi, де багато речей лякають i тривожать. Це був його перший контакт iз цивiлiзацiею. Хоч би господар скорiше повернувся й забрав його з дивноi, всуцiль наповненоi моторошними речами кiмнати! Зi стiн на нього витрiщалися величезнi людськi обличчя. Вони не рухались i нiчого не казали. Так на Казана ще зроду нiхто не дивився. Вiн згадав, що такий погляд мав раз його попереднiй господар, коли, тихий i задубiлий вiд холоду, лежав у снiгах. Тодi вовкопес довго сидiв бiля нього й завивав пiсню смертi. Та цi люди на стiнах на вигляд були живi й водночас скидалися на мертвих.

Раптом Казан злегка нашорошив вуха. Вiн почув кроки, потiм тихi голоси. Один iз них належав його господаревi. А от другий голос кинув його в дрож. Йому здалося, що колись, дуже давно, ще, певно, щеням, вiн чув такий от самий дiвочий смiх увi снi. Цей смiх випромiнював заразом таку дивовижну щасливiсть, глибоке любовне хвилювання й душевний чар, що Казан мимохiть пiдняв голову, тiльки-но вони ввiйшли в кiмнату, i подивився прямо на них. Його червонi очi заблищали. Вiн одразу збагнув, що вона багато значить для його господаря, адже рука того обiймала ii стан. У променях яскравого свiтла Казан розгледiв ii свiтло-русе волосся, червонi, як кетяги калини, щiчки й синьо-волошковi сяйнi очi. Дiвчина побачила пса i, скрикнувши, стрiмголов кинулася до нього.

– Стiй! – заволав чоловiк. – Вiн небезпечний! Казане…

Вона стала навколiшки поруч iз суцiльно пухнастим, милим i красивим собакою. Їi очi сяяли захватом, а руки заледве його не торкалися. Чи мав вiн тепер вiдступити назад? Чи, може, слiд було б ii вкусити? Хто вона така: чи не ворог, як отi штуки, що висять на стiнах? Чи не перегризти б iй бiлу горлянку? Вiн побачив, як сполотнiлий iз переляку чоловiк кинувся вперед. У цей час ii рука торкнулася собачоi голови, i Казан вiдчув, як усе його тiло, до останньоi клiтиночки, пройнялося неабияким збуджен