Трiумф нiжностi
Джудiт Макнот
Кетi Коннеллi, намагаючись забути минуле, з головою занурилась у кар’еру, стала сильною, незалежною i навчилася тримати чоловiкiв на вiдстанi. Однак пiсля зустрiчi з Райаном все змiнилося. Кетi не змогла встояти перед звабливим i пристрасним незнайомцем, який подарував iй справжне кохання. Тiльки в його нiжних обiймах, здаеться, дiвчина може жити на повну. Але Кетi боiться вiдкрити серце Райану – сильному, смiливому, впертому чоловiковi, майбутне з яким може виявитися геть не безхмарним…
Джудiт Макнот
Трiумф нiжностi
З любов’ю i вдячнiстю присвячую Джанет Тейт, яка радiла моiм трiумфам, оплакувала моi невдачi i наповнювала мое життя своею дружбою. А також Роджеру Тейту, який нiколи не шкодував про час, витрачений на цю пiдтримку.
Роздiл 1
Високий темноволосий чоловiк замислено стояв бiля вiкна розкiшного пентхауса, дивлячись на панораму мерехтливих вогнiв, якi розкинулися на нiчному горизонтi Сент-Луiса. У рiзких рухах Рамона Гальверри було помiтно досаду i втому, коли вiн рвонув краватку, послаблюючи вузол, пiдняв склянку вiскi й зробив ковток.
Раптом у тьмяно освiтлену вiтальню широким кроком увiйшов блондин:
– Ну що, Рамоне, що вони вирiшили? – нетерпляче запитав вiн.
– Те, що й завжди вирiшують банкiри, – вiдрiзав Рамон, усе ще дивлячись у вiкно. – Вирiшили, що краще стояти на своему.
– От негiдники! – вибухнув Роджер. У гнiвному розчаруваннi вiн провiв рукою по свiтлому волоссю, потiм рiзко розвернувся i попрямував у бiк кришталевих графинiв у барi. – Їм здаеться, доки старий дiдько був з тобою, грошi сипалися самi! – промовив вiн зi злiстю, наливаючи у келих бурбон.
– Що ж, вони не змiнюються, – понуро промовив Рамон. – Якби грошi все ще лилися рiкою, вони були б зi мною.
Роджер клацнув вимикачем на лампi, тодi кинув сердитий погляд на розкiшнi меблi в стилi Людовiка XIV – нiби лише iхня присутнiсть у просторiй вiтальнi його ображала, а тодi промовив:
– Я був упевнений, на всi сто вiдсоткiв упевнений, що, якби ти розповiв про те, у якому психiчному станi був твiй батько перед смертю, банкiри тебе пiдтримали б. Як вони взагалi можуть звинувачувати тебе у його помилках i незнаннi?
Вiдвернувшись вiд вiкна, Рамон притулився плечем до рами. Якусь мить вiн дивився на залишки вiскi у склянцi, тодi пiднiс ii до губ i випив до дна.
– Вони звинувачують мене в тому, що я не завадив йому скоiти тi фатальнi помилки, а ще в тому, що вчасно не розгледiв його недiездатнiсть.
– Не розгледiв, – повторив Роджер з люттю в голосi. – Як узагалi можна передбачити, що чоловiк, котрий усе життя поводився нiби Господь Бог, одного дня повiрить, що вiн е таким? І що б ти мав робити, якби знав? Акцii були у нього, а не в тебе. До самоi смертi вiн особисто розпоряджався справами у корпорацii. Твоi руки були зв’язанi.
– Зате тепер розв’язанi, – Рамон ворухнув широкими м’язистими плечима своеi майже двометровоi постатi.
– Слухай, – з вiдчаем у голосi промовив Роджер, – я не починав цiеi розмови ранiше, бо розумiв, що це зачепить твою гордiсть. Але ти знаеш, що я не бiдний. То скiльки тобi потрiбно? Якщо в мене немае такоi суми, я мiг би знайти.
Уперше за цей час у поглядi гордовитих темних очей та на чiтко окреслених губах Рамона Гальверри промайнула усмiшка. Перетворення було разючим: риси обличчя, яке останнiм часом нагадувало холодний бронзовий злiпок iз виразом безжальноi рiшучостi, поеднаноi з давнiм iспанським благородством, умить пом’якшились.
– Мiльйонiв п’ятдесят допомогли б, а краще – сiмдесят п’ять.
– П’ятдесят мiльйонiв? – безпорадно промовив Роджер, дивлячись на чоловiка, якого вiн знав ще з часiв коледжу, коли вони обидва навчались у Гарвардському унiверситетi. – П’ятдесят мiльйонiв лише допомогли б?
– Так, дуже допомогли б.
Рамон рiзко поставив склянку на мармуровий стiл, тодi повернувся i попрямував у гостьову кiмнату, яку вiн займав з того дня, як минулого тижня приiхав у Сент-Луiс.
– Рамоне, – швидко промовив Роджер, – тобi варто зустрiтися з Сiдом Грiном, доки ти ще тут. Вiн мiг би знайти таку суму