Тарас Шевченко: сто днiв кохання

Валентин Лукич Чемерис

Історiя Украiни в романах

Жiнок у життi Тараса Шевченка вистачало, ось тiльки щастя вони йому так i не дали: Оксанка, Феодосiя, Дуня, Амалiя, Анна, Варвара, Агата, Катруся, Марiя, Харита, Ликера – це лише тi, чиi iмена iсторiя зберегла.

Вiн майже до кожноi сватався свого часу – сватався з надiею створити сiм’ю, народити дiтей, жити в хатi над Днiпром, але жодна з них чомусь так i не стала йому вiрною дружиною, прирiкаючи поета на ще жахливiшу самотнiсть.

А вiн i далi залишався бурлакою, як називали в Украiнi одиноких, неодружених чоловiкiв, «вiчних» парубкiв, але все одно вiрив, що з котроюсь йому нарештi поталанить. Вiрив, аж доки насамкiнець життя у нього не лишилося сто днiв… усе того ж нещасливого кохання… Ось про це i йдеться в останньому романi Валентина Чемериса про Великого Кобзаря.

Текст подано в авторськiй редакцii.

Валентин Лукич Чемерис

Тарас Шевченко: Сто днiв кохання

Текст подано в авторськiй редакцii

Ой зiйди, зiйди, зiронько вечiрняя,

Ой вийди, вийди, дiвчино моя вiрная…

Тарас Шевченко полюбляв спiвати цю пiсню – i замолоду, i в зрiлих лiтах; спiвав, коли нестерпною ставала самотнiсть, спiвав, виглядаючи ii, едину, вiрную, а спiваючи, повторював, як заклинання: «Вийди, вийди, вийди-и…».

І вони до нього виходили (взагалi, жiнок у життi Шевченка вистачало, ось тiльки щастя вони йому так i не принесли): Оксанка, Феодосiя, Дуня, Амалiя, Анна, Варвара, Агата, Катруся, Марiя, Харита, Ликера – це лише тi, чиi iмена iсторiя зберегла.

Були серед них i зовсiм юнi дiвчатка, однолiтки поета, i трохи старшi за нього; й уже замiжнi жiнки, якi любили Тараса Шевченка. Бiльшiсть – простого роду, хоч траплялися серед них i знатнi, навiть одна княгиня.

Вiн майже до кожноi сватався свого часу, сватався з надiею створити сiм’ю, народити дiтей, жити в хатi над Днiпром, але жодна з них чомусь так i не стала йому вiрною дружиною, прирiкаючи поета на ще тяжчу самотнiсть. Так i життя його збiгало, i вiн iз сумом писатиме:

Минули лiта молодii,

Холодним вiтром од надii

Уже повiяло…

А вiн i далi залишався бурлакою, як називали в Украiнi одиноких, неодружених чоловiкiв, «вiчних» парубкiв, тож мусив мимо своеi волi бурлакувати, себто вести несiмейне життя, залишаючись без пари. Але все одно вiрив: ось… iз цiею йому нарештi поталанить. Вiрив, аж доки насамкiнець життя у нього не лишилося сто днiв. Все того ж нещасливого кохання.

«Тараса Григоровича можна назвати досить влюбливою людиною, – визначаеться в одному виданнi. – В життi у нього було багато жiнок. Найбiльш сильне захоплення поета це…»

Так ось про це i йдеться в iсторичному романi Валентина Чемериса «Тарас Шевченко: сто днiв кохання».

Та ще про його коханих: Оксанку, Феодосiю, Дуню, Амалiю, Анну, Варвару, Агату, Катрусю, Марiю, Хариту, Ликеру…

Частина перша

Ранок

«Хороша вона була, молода i свiжа, як ранок».

    М. Вовчок

«Ми вкупочцi колись росли, маленькими собi любились…»

«Чому дороги нашi не зiйшлися?» – спiвають Лiлiя Сандулеса та Іво Бобул, i пiсня iхня щемно вiдлунюе не в однiй зворушенiй душi, яка, напевно, теж не знаходить вiдповiдi. Справдi, чому?

Але хто вiдповiсть, чому – як тодi, так i тепер? І завтра-позавтра… Що вдiеш – це вiчна тема людства.

Була, е та буде.

Чому дороги нашi не зiйшлися?…

…Як побачу

Малого хлопчика в селi,

Мов одiрвалось од гiллi,

Одне-однiсiньке пiд тином

Сидить собi в старiй ряднинi.

Менi здаеться, що се я,

Що це ж та молодiсть моя…

Дiд Шевченка (по батьковi) за ремеслом був швець – звiдси походить i його прiзвище: швець – майстер, що шие i лагодить взуття; чоботар. Дiд Тараса був iз тих, про яких з пошанiвком казали: i швець, i жнець, i в дуду грець… Все життя вiн просидiв бiля шевськоi лапи, або ще кози – металевого плескатого iнструмента на довгiй нiжцi, що використовуеться в пошиттi та лагодженнi взуття. Дiд сидiв на ослiнчику, тримаючи мiж колiн шевську лапу, на нiй – чиiсь дранi черевики чи iнша якась бiдняцька взувачка, що геть розлiзлась, а швець рятував ii, стягуючи дратвою, добре просмоленою. Липка вона, тож i поговiрка бул