Листи

Юлiя Гавриленко

Молодий письменник Олександр Сидоренко пiсля випуску своеi книги «У пiтьмi» втратив натхнення i, знiчений, повернувся у рiдне мiстечко працювати адмiнiстратором у кав’ярнi. Пiсля робочого дня хлопець знаходить у поштовiй скриньцi бiлоснiжний конверт без зворотноi адреси. Усерединi виявляеться лист, написаний такою собi Анонiмкою. Почерк дiвчини здаеться Сашi знайомим. Вiн вирiшуе будь-що ii розшукати. Насправдi ж, Анонiмкою назвалася унiверситетська подруга Сашка – Маша. Дiвчина поселилася ненадовго у квартиру навпроти i вiд нудьги вирiшила вiдправити лист своему сусiдовi, якого одразу ж впiзнала в коридорi. От тiльки вiдправила вона геть не те, що хотiла. Доводиться писати нового листа…

Юлiя Гавриленко

Листи

Глава 1. Несподiвана знахiдка

– Привiт, Саш!

– Ооо, Сашка!

– Сашко! На роботу спiшиш?

Ось так звичайно починався мiй день. У мiстечках всi знають одне одного ледь не з дитинства, а я був наче кiнозiркою якоюсь. І все тому, що займаюся трiшки дивною справою.

Узагалi, я тримаю невеличку кав’ярню, що дiсталася менi вiд дiдуся. Нi, це не через неi мене усi знають. Але кав’ярня е моею гордiстю та единим мiсцем роботи у мiстi.

Скiльки себе пам’ятаю, я завжди тут жив. Звiсно, коли вчився, то приiжджав лише на канiкули, але все ж. Це було мое мiсто. І де б я не побував, воно мiцно трималося за свiй теплий закуток у серцi. Але найбiльше я любив свою кав’ярню.

Та що там любив – обожнював! Усе мое дитинство промайнуло в нiй. Я навiть нiчого не змiнював: усе тi ж дерев’янi меблi, столи, накритi клiтчастими скатертинами, в кутку потрiскував вогонь у справжньому камiнi… Кав’ярню сповнювали затишок та почуття приемноi ностальгii. Не даремно завжди було багато охочих побувати тут: сховатися вiд зовнiшнього свiту, вiд усiх його проблем за чашкою запашного американо з молоком.

Дверi уже вiдчиненi, робота кипить. Мiй новий адмiнiстратор – Катя – добре виконувала своi обов’язки. Щойно я увiйшов, озвався дзвоник, i вона вискочила з кухнi з нотатником в руках.

– Олександре Олеговичу, у нас партiя кави затримуеться i…, – одразу заторохкотiла вона.

– Кать, який у бiса Олександр Олегович, ми з тобою зi школи дружимо! – з осудом глянув я на дiвчину i провiв рукою по волоссю, змiтаючи дрiбнi снiжинки. – Скiльки разiв тобi повторювати – просто Саша.

– Добре-добре, – неуважно вiдповiла вона. Катя чудово знала, що я не люблю, коли мене кличуть по батьковi. Їй просто подобалося мене дратувати. – Гаразд, Сашо, – навмисно пiдкреслила вона, – партiю кави ще не доставили, i у нас проблема з другою кавоваркою на кухнi. Майстра я уже викликала.

– Молодець! І що б я без тебе робив?

– Навiть i не знаю.

Дiвчина пiдморгнула, крутнулася на каблуках i знову побiгла на кухню. Я лише зiтхнув. Як добре, що вона у мене е! Не знаю, що б робив без цiеi непосиди. Може збiльшити iй платню? За звичкою, я знову пригладив волосся i рушив у свiй кабiнет: скоро розпочнуться свята, а ми досi не прикрасили жодного куточка кав’ярнi.

– Ага, синку, ти уже прийшов!

Тато глянув на мене поверх окулярiв i повернувся до паперiв.

– Тут звiти за минулий квартал. Ми знов у плюсi!

– Знаю, тату, – я пiдiйшов до одного зi стелажiв i почав ритись у папках. – Слухай, ти можеш порiвняти нашi прибутки до того, як прийшла Катя i пiсля?

– Я тобi й так можу сказати, та думаю ти i сам здогадуешся, що вони зросли.

– Так-так, знаю…

– Я вiдразу радив тобi найняти ii на роботу!

– А менi здавалося, що ти якраз був проти, – я посмiхнувся. – Та справа не в цьому. Я хочу пiдвищити iй зарплату.

– Хм…, – батько вiдiрвався вiд звiтiв i поглянув на мене. – Хм, – знову хмикнув вiн. – А ти в цьому певен?

– Не знаю, менi здаеться, вона на це заслуговуе, – нахмурився я.

– Синку, в неi i так заробiтна плата вища нiж у бiльшостi адмiнiстраторiв мiста. Гадаю, просто потрiбно зменшити iй навантаження. Розгрузити ii.

– Пропонуеш менi повернутися до цього занудства? – губ ледь торкнулась усмiшка. Чесно кажучи, я не мав нiчого проти. Менi й самому набридло нiчого не робити.

– Так, саме так, – просяяв батько. – Та й тобi буде чим зайнятися! Ти ж так i не почав писа