Post Mortem
Олексiй Щуров
Фiл Керi, представник юридичноi фiрми, розшукуе мiстечко Маунт-Вуд, щоб передати заповiт родинi Юстасiв. Але краще би вiн не досяг мети: хочешь жити – втiкай вiд тих, кого зображено на старих фото.
Post Mortem
Олексiй Щуров
© Олексiй Щуров, 2017
ISBN 978-5-4485-9075-7
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Повiльно я приходив до тями, в очах стояла темрява, у вухах – рипiння та скрегiт, немов ножицями проводили по склу. Я люто зненавидiв той звук: ще у дитинствi спробував – хрусь! – малий шмат скла вiдскочив i пробив менi око. Скiльки тодi крику i кровi було. З того часу кров ненавиджу. Не боюся i водночас ненавиджу усiма фiбрами. А зараз, балансуючи мiж цим на нижнiм свiтом, я вiдчуваю солоний присмак своеi кровi у ротi.
Кiнцiвок не вiдчуваю, не знаю, чи вони вiднялися, чи так здаеться. Адже не пам’ятаю нiчого i не розумiю, хто я i де.
Мене щось тримае у вертикальному станi. Поворухнутися не можу.
Тiло зовсiм не слухае команд мозку. Здаеться, що воно iснуе окремо вiд нього. Хоча в одному тiло i мозок спiвiснують. Це грудка м’яса, сповнена болю.
Ледве розплющую едине око, що залишилося з дитинства. Денне свiтло рiже зiницю, немов скальпель п’яного хiрурга чи краще хiрурга-рiзника. Крiзь розбитий нiс ледве потрапляе холодне повiтря. Кожний подих – короткий удар чимось гострим по нiздрям.
Намагаюся щось проказати – у ротi порожньо. Тiльки кров цiвчить. З горлянки вириваеться хрип. Авжеж, мабуть вiдтяли язика.
Помiчаю мотузку, якою я прив’язаний до стовпа у пiдвалi. Тому не можу поворухнутися. Навiть бажання такого не маю. У головi все ще туман. До кiнця не розумiю, що сталося, не пам’ятаю подiй. Тiльки окремi пазли висвiтлюються.
***
Таких малих селищ та мiстечок багато розкидано: тiльки й знай, що вичитуй, в якому штатi та окрузi знаходиться те едине, що потрiбно. Скiльки я проiздив та згаяв часу на своему старому Харлеi, щоб зi ста тридцяти п’яти Маунт-Вудiв – знайти б того, хто таку назву придумав, та власними руками придушити! – дiстатися до того самого у штатi Мен не згадаю, бо не рахував. Для мене згаяний час – втраченi грошi, а справа тут не своя, чуваче. Доручення довбаноi адвокатськоi контори, де стирчу помiчником тупого Ройса, одного з юристiв. Готую всiлякi папiрцi, хай iм грець. Дiстали. Бо жодноi реальноi справи, а перспектив – та ж кiлькiсть. Ну й платня вiдповiдна. Зависаю у вiльний час по байк-барах, розважаюсь з чувiхами, останнього разу така прикольна чорна була. Казала, що ii моя пов’язка на оцi заводить.
Полетiв я до цього бiсова Маунт-Вуду за наказом: прийшла якась дурня на фiрму, що у Маунт-Вудi якiсь Юстаси отримали спадщину вiд далекого родича. Час вступу в наслiдування спадку ось-ось сплине, а Юстасiв треба шукати, бо клятi повiдомлювачи не написали у листi, анi про округ, анi штат. Чому полетiв? Обридла ця офiсна дурня та однаковi днi. Тiльки, якщо спочатку ловив кайф на трасах, то далi скрутнiше з баблом: ну там перехопити, Харлей накачати, в мотелях потрахатися. Там потроху, тут потроху, а фiрма не платить – тiльки по завершенню справи. Мудаки!
І жодних Юстасiв! Жодних!
Так от, сиджу я в задрипанiй забiгайлiвцi в якiйсь дупi: ну, розумiете, мале мiстечко, людей мало, середина дня. За барною стiйкою худорлява бiлявка (з вигляду неповнолiтня ще) наливае воду в домашню кавоварку з таким плюскотом, що й менi чути. Пара старих сидить навпроти мене. Лисий дiд у картатiй сорочцi та шортах i кросах на босу ногу, а поруч його жiнка – колись, певно, гаряча штучка з перчинкою була, а зараз – товсте одоробло у рожевому. Смiються, життю радiють, пивку з гамбургерами. І тут дiд своiй: «Чула про Юстасiв з Маунт-Вуду?»
Я ледве тодi з власноi шкiри не вискочив, нашорошив вуха, слухаю. А стара йому, каже, не прожувавши шматок гамбургеру: «Вони свою халупу не продають. Там траса буде, з’iхали усi, а вони – нiяк не хочуть. Навiть за грошi. За таку халупу – шаленi, а що з них скажених взяти?» Щоб не втратити iнфу, пiдходжу до стiйки i дивлюся на бiлявку. А що, можу запросити поганяти на байку,