До побачення там, нагорi

П'ер Леметр

Роман П’ера Леметра мае назву «До побачення там, нагорi» – це останнi слова розстрiляного за дезертирство, а згодом реабiлiтованого солдата Першоi свiтовоi. Але насправдi багатьох героiв (якщо можна так сказати про персонажiв, мертвих ще до початку розповiдi) нам багаторазово доведеться побачити в книзi. Нi, це не iсторiя про примар або воскресiння з мертвих, хоча в певному сенсi там е i те, й iнше: у центрi сюжету – надзвичайна махiнацiя з перепохованням загиблих. Автор неймовiрно елегантно поеднуе комiчний i винахiдливий механiзм детективного сюжету з гуманiстичним пафосом, зображуючи вiйну як «морально-патрiотичну», а насправдi цинiчне й комерцiйне по сутi перегрупування мерцiв – справжнiх, майбутнiх i навiть колишнiх. Роман вiдзначений Гонкурiвською премiею.

П’ер Леметр

До побачення там, нагорi

Паскалiнi

Моему синовi Вiктору – з любов’ю

«Призначаю тобi зустрiч на небi, де, сподiваюся, Господь об’еднае нас. До побачення нагорi, дорога моя дружино…»

    Останнi слова, написанi в листi Жаном Бланшаром 4 грудня 1918 р.

Листопад 1918 р

1

Той, хто думав, що ця вiйна скоро закiнчиться, вже давно загинув. І, звичайно, загинув на цiй вiйнi. В жовтнi Альберт так само скептично ставився до чуток про перемир’я. Вiн вiрив iм не бiльше, нiж пропагандi, яка спочатку розказувала про м’якi кулi бошiв, що мали б розвалюватися перестиглими грушами вiд одного дотику до унiформи i цим смiшити французьких воiнiв. За наступнi чотири роки Альберт побачив чимало тих «померлих вiд смiху» з нiмецькою кулею в серцi.

Звичайно, вiн розумiв, що його сумнiви про наближення перемир’я, – це така собi безнадiя щодо чуда: чим бiльше сподiваешся на мир, тим менше ти довiряеш новинам про його наближення, так нiби боiшся наврочити. Але звiдусiль день за днем накочувались щоразу бiльшi хвилi цих чуток, аж поки всi довкола не заговорили про те, що вiйна скоро закiнчиться. Навiть з’явилися неймовiрнi статтi про необхiднiсть демобiлiзувати найстарших вiком солдатiв, що скнiли на фронтi роками. Коли ж перемир’я виявилося iмовiрною перспективою, сумнiви щодо того, чи всi виживуть, вже почали точити найзатятiших песимiстiв. Отож майбутнiй наступ вже нiкого не тiшив. Казали, що 163-тя дивiзiя пiхоти спробуе форсувати протилежний берег рiчки Мез. Хтось ще говорив про можливе повторне вогнище фронтiв, але загалом, на думку низiв, таких, як Альберт та його товаришi, пiсля перемоги союзникiв у Фландрii, звiльнення Лiлля, вiдступу нiмцiв та капiтуляцii туркiв люди були не так гаряче налаштованi, як командування. Успiх в iталiйському проривi, взяття англiйцями Турне, американцями Шатiйону – все вело до скорого завершення. Бiльшiсть формувань тягли час, i постала чiтка лiнiя розмежування мiж тими, якi, як-от Альберт, волiли б чекати кiнця вiйни, сидячи на своiй амунiцii, курити чи писати листи – та тими, якi горiли бажанням ще всипати як слiд бошам, користаючись з останнiх днiв.

Така ж розмежувальна лiнiя чiтко вiдповiдала тiй, яка роздiляла командування та решту людей. Нiчого нового, казав собi Альберт. Командири хочуть захопити якомога бiльше територiй, показати себе з позицii сили за столом переговорiв. Для цього вони навiть переконуватимуть, що завойованi тридцять метрiв територii можуть наблизити перемогу, а померти сьогоднi для солдатiв ще важливiше, нiж померти напередоднi.

До цiеi категорii належав i лейтенант д’Олней-Прадель. Говорячи про нього, всi пропускали його iм’я з часткою «д’Олней» i казали просто «Прадель», знаючи, що це доводило його до сказу. І користувались можливiстю робити це безкарно, бо той аристократ нiколи не подавав виду. Дворянський вишкiл. Альберт його не любив. Можливо, через те, що той був красень. Високий, худорлявий елегантний шатен iз густим хвилястим волоссям, прямим носом та чудово окресленими тонкими губами. І темно-синiми очима. Як на Альберта – вiдразлива пика. А ще у нього був постiйно озлоблений вигляд. Вдача у хлопця – без розмiреноi крейсерськоi швидкостi: вiн або бiжить, або гальмуе – чогось середнього не дано. Вiн наближався iз виставленими наперед руками, нiби збирався пере