Тiнь вiтру
Карлос Руiс Сафон
Цвинтар забутих книжок #1
«Тiнь вiтру» – перша книжка iз циклу романiв, дiя яких вiдбуваеться в лiтературному всесвiтi Цвинтаря забутих книжок. Вона перекладена бiльш нiж 30 мовами й видана у 40 краiнах свiту загальним накладом понад 10 мiльйонiв примiрникiв.
Книжка мiстить цiлий свiт. Вона може вiдповiсти на багато запитань, а iнколи може втрутитися у ваше життя – i змiнити його до невпiзнання… Знайшовши на Цвинтарi забутих книжок твiр маловiдомого письменника, юний Данiель за одну нiч прочитуе його. І розумiе, що вiднинi життя не буде таким, як ранiше. Про що ця iсторiя? Про вигадливi лабiринти фантазii? Про диявола, який сходить зi сторiнок книжки й плутае карти всiм дiйовим особам? Про вiйну, яка нiвечить людськi життя? Так, але передусiм це, звiсно, iсторiя про кохання, про вiчний потяг душ i тiл, заради якого тiльки й варто жити.
Карлос Сафон
Тiнь вiтру
© Carlos Ruiz Zafоn, 2001
© Corelliana LLC, 2017
© Hemiro Ltd., видання украiнською мовою, 2017
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад, 2007
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017
* * *
Присвячуеться Хоановi Рамону Планасу, який заслуговуе на краще
Цвинтар забутих книжок
Я досi пам’ятаю той день, коли батько вперше привiв мене на Цвинтар забутих книжок. Стояв червень 1945 року. Ми крокували барселонськими вулицями, над якими нависало шатро ще попелястих небес, хоча над бульваром Св. Монiки вже розгортався мiдний вiнець свiтанку.
– Данiелю, ти маеш зберегти те, що сьогоднi побачиш, у таемницi, – попередив мене батько. – Навiть вiд Томаса. Вiд усiх.
– І вiд мами теж?
Батько зiтхнув, ховаючись за сумовитою посмiшкою, яка, наче тiнь, переслiдувала його все життя.
– Звичайно ж, мамi можна сказати, – невесело вiдказав вiн. – Вiд неi в нас немае таемниць. Їй ти можеш розповiдати все.
Невдовзi пiсля початку громадянськоi вiйни мою маму забрав спалах епiдемii холери. Ми поховали ii на цвинтарi Монжуйк, коли менi виповнилося чотири. Єдине, що я пам’ятаю, – кiлька дiб поспiль iшов дощ. Коли я спитав у тата: чи то плачуть небеса? – слова застрягли у нього в горлi. Навiть шiсть рокiв опiсля ця порожнеча стояла навколо нас, ця оглушлива тиша, яку я так i не навчився розвiювати словами.
Ми з батьком мешкали у невеличкiй квартирi на вулицi Св. Анни – хвилина ходи вiд церковноi площi. Квартира була розташована просто над книгарнею – спадщиною по дiдовi, який був букiнiстом, i батько сподiвався, що одного дня цю чарiвну крамницю успадкую я. Я вирiс серед книжок; на iхнiх сторiнках жили моi невидимi друзi, зiтканi, здавалося, з пилу; запах паперу й досi лишаеться на моiх долонях… Ще дитиною я засинав, у темрявi кiмнати розмовляючи з мамою, розповiдаючи iй про подii, що сталися за день, про моi пригоди в школi, про те, чого я сьогоднi навчився… Я не чув ii голосу, не вiдчував ii дотикiв, але – ii сяйво, ii тепло заповнювали кожен куточок нашого будинку, i я вiрив – вiрив iз наiвнiстю тих, хто може полiчити свiй вiк на пальцях рук: якщо заплющити очi й звернутися до неi, вона почуе мене, де б вона не була. Інодi батько з вiтальнi чув моi слова й тихо плакав.
Того червневого ранку я прокинувся вдосвiта – вiд власного крику. Серце несамовито калатало, нiби душа з грудей рвалася на волю.
Батько прибiг до моеi кiмнати, обiйняв мене, намагаючись заспокоiти.
– Я не пам’ятаю ii обличчя. Я не пам’ятаю маминого обличчя, – бурмотiв я, задихаючись.
Батько пригорнув мене ще мiцнiше.
– Заспокойся, Данiелю. Я пам’ятатиму за нас обох.
Ми дивилися один на одного в ранкових сутiнках, шукаючи потрiбних слiв, – але iх не iснувало. Уперше я зрозумiв, що мiй батько старiе. Вiн пiдвiвся та вiдслонив завiси, щоби впустити першi проблиски свiтанку.
– Одягайся, Данiелю. Я хочу показати тобi дещо.
– Зараз? О п’ятiй ранку?
– Деякi речi можна побачити тiльки в сутiнках – або на свiтаннi.
На батьковому обличчi грала таемнича усмiшка, яку вiн, певно, запозичив зi сторiнок одного iз зачитаних до дiр роман