Рибалки
Чiгозi Обiома
Четверо братiв, скориставшись вiдсутнiстю батька, вирiшили порибалити на забороненiй рiчцi. Там вони зустрiли божевiльного Абулу, що передрiк iм майбутне. Вiн сказав, що старшого з братiв – Ікенну – невдовзi буде вбито, а його вбивця – хтось iз рибалок. Ця звiстка переверне життя усiеi сiм’i…
Шигози Обиома
Рибалки
Chigozie Obioma
The Fishermen: A Novel
© Chigozie Obioma, 2015
© Jon Gray, Illustrations, 2015
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017
Моiм братам (i сестрам), «батальйону», присвячуеться
Одна людина не може тупотiти, як юрба.
Прислiв’я iгбо
Навiжений вступив до нашого дому зi злом,
Осквернивши нашi святi землi,
Кажучи, що тiльки вiн знае правду цього свiту,
Вiн залiзом винищив наших жерцiв.
О так! Тi дiти,
Що ходили над могилами пращурiв,
Також збожеволiють,
У них повиростають iкла, як у ящiрки,
Вони пожеруть одне одного в нас на очах,
І давня заповiдь
Забороняе iм завадити!
Мазiсi Кунене
1 Рибалки
Ми з братами були рибалками.
Моi брати i я стали рибалками в сiчнi 1996 року, пiсля того як наш батько виiхав з Акуре, мiста на заходi Нiгерii, де ми жили разом усе наше життя. Роботодавець, Центральний банк Нiгерii, перевiв його до вiддiлення в Йолi – мiстi на вiдстанi доброго верблюжого переходу, бiльш як за тисячу кiлометрiв вiд нас – у перший тиждень листопада минулого року. Я пам’ятаю той вечiр, коли батько повернувся додому з листом про свое переведення – то була п’ятниця. Отож тiеi п’ятницi й усю наступну суботу батько з матiр’ю вели своi переговори пошепки, як ченцi бiля монастирського вiвтаря. Недiльного ранку матiр було не впiзнати. Вона була чимось схожа на мокру мишу i вiдводила очi, коли ходила будинком. Того дня вона не пiшла до церкви, а залишилась удома й випрала та випрасувала стопку батькових речей, зберiгаючи на обличчi непроникний i зневiрений вираз. Жоден iз них не сказав нам з братами анi слова, а ми не питали. Ми з братами – Ікенною, Боджею, Обембе – вже давно зрозумiли, що коли двi камери серця нашоi оселi – батько i мати – набралися мовчання, як передсердя, переповненi кров’ю, то штрикати iх небезпечно, бо можна затопити увесь будинок. Тож у такi часи ми уникали телевiзора, що стояв у вiтальнi на етажерцi. Стривоженi, ми сидiли у своiх кiмнатах i вчили уроки або вдавали, що вчили уроки, i не ставили запитань. Ми лиш наводили за дверi своi антени, щоб уловити про наше становище бодай щось.
Недiльного надвечiр’я дрiбки iнформацii почали випадати з материних монологiв, як пiр’iнки з пишно опереного птаха:
– Що це за робота така, що забирае батька й не дае йому виховувати синiв? Навiть якби я народилась iз сiмома руками, хiба ж змогла б упоратися з цими дiтьми сама?
Хоч цi гарячковi запитання не були зверненi до когось конкретно, вони, безумовно, призначалися для батькових вух. Вiн сидiв собi в крiслi у вiтальнi, затуливши обличчя своею улюбленою газетою «Гардiан», i почасти читав, а почасти слухав матiр. Звiсно, батько почув усе, що вона сказала, але, як завжди, пропускав повз вуха слова, що не були зверненi прямо до нього, тi, якi вiн називав «боягузливими словами». Вiн просто читав собi далi, iнодi зупиняючись, щоб уголос засудити чи схвалити щось прочитане: «Якщо на свiтi е справедливiсть, то вiдьма, яку Абача мае за дружину, скоро його оплакуватиме», «Ого, Фела Кутi просто Бог! Сила небесна!», «Ройбена Абатi треба звiльнити!» – вiн казав будь-що, аби тiльки показати, що материнi нарiкання пропадають марно, як шепiт, на який нiхто не звертав уваги.
Перш нiж ми того вечора повкладалися спати, Ікенна, котрому було вже п’ятнадцять, i на iнтерпретацiю явищ i подiй якого ми здебiльшого покладалися, висунув здогад, що батька переводять. Боджа, котрий був на рiк молодший за нього i котрий почувався б дурником, якби не мав власних мiркувань стосовно ситуацii, сказав, що батько, певно, iде за кордон до того «Захiдного свiту», якого ми нерiдко