Прокляття жаги

– У сиву давнину Бог Час породив Бога Простору i свiт трiснув. На мiсцi одного цiлого виникла Ір-Реаль, яку в простолюддi називають потойбiччя, та Не-Реаль – Наш свiт, свiт людей.

– Не може бути!

– Може. Я тобi кажу.

    Справжнiсiнькi чутки.

Запис

Рiвенiя/Чорноземiя. Село Зелений Яр. Шинок

– Про тих Тарiв… Чи Тара… Нiчого не чув. Легенда – як привиди чи перевертнi, – кремезний вусатий сiльський голова, спустошив кухоль i попросив у шинкарки ще один. – Байки. Моя невiстка – ото справжне пекельне створiння. Сатана сплутався з якоюсь дiвкою i жерло створило це чудисько. Мiй малий до неi тулиться, як теля до цицьки, а вона на йому iздить. Харчi переводить, душу з нього жене. Я до дяка ходив, просив аби вiн ii назад у гiену спровадив. А той каже, що у мене думки поганi. От пожив би з нею рiк i все б зрозумiв. Останню б iкону на черевички промiняв, а та ненажера все одно б верещала, що вiн дурний, як вiслюк.

– От наболiло ж тобi, куме.

– Про що болить – про те i молюсь, – голова iронiчно посмiхнувся. – Так ти кажеш, що Тар iснуе?

– Чом би й нi?

Перший недовiрливо зиркнув.

– У сусiдському селi стара на свого волала, що вiн, як той перевертень – нажереться горiлки i стае потворою.

– І що з того?

– Так ii звiр задер уночi, – нахилившись ближче до голови, мовив другий, також у лiтах, але стрункий i з бородою. – В ii ж лiжку. А дiда так i не знайшли.

– Брехня.

– От тобi хрест.

Другий перехрестився.

Шинкарка налила iще один кухоль вина, пройшла мiж столiв, поставила кухоль перед головою i з посмiшкою вiддалилася.

Вусатий сьорбнув десь половину. По вусах потекло.

– Маячня. Всiлякого по свiту ходить, та не Тар. Ти вiд чумакiв про нього чув? Чи може кобзарi вуха пiснями набили? Так вони тобi кiнську дупу у розум встромлять – а ти й не здригнешся. У тих мандрiвникiв думки, як конопляна мотузка, – крутяться i в’ються. Який на вигляд той твiй Тар? Мовчиш? Отож.

– А що тут скажеш… – другий почухав потилицю. – Як сатана, мабуть…

* * *

«Я згадую тi часи iз тривогою. Я… згадую тi часи i iнколи не можу проронити слова. 1646 рiк, двадцять восьмий рiк течii багряноi рiки…, потоку, усiяному плямами пороху, плямами свинцю, силуетами почорнiлих вiд сажi трупiв. Вiйна Блакитноi i Чорноi кровi… Захiд Аiн захлинувся у нiй. Аiн бився i трiщав, наче маленький човен на порогах.

Землi… Землi топтали вiйська, топтали найманцi, ними блукали знедоленi, ними мандрували безпритульнi. Дороги, багато дорiг. Усiма ними тягнулися смуги. Довгi зсутуленi смуги. Спотворенi голодом обличчя жiнок, спустошенi очi дiтей…

Двадцять вiсiм рокiв я був пiшаком протистояння аристократii i приватерiв[1 - Заможнi торговцi]. Двадцять вiсiм рокiв… Що? На сходi… Звiдкiль я знаю, що там коiлось. Здаеться, теж була вiйна. Вiйни усюди де е люди. Лише iнколи трапляеться мир. Але i мир не бiльше нiж затишок. Справжнiй спокiй даруе лише смерть. Що? Козаки? Так, серед вульфiнорцiв були козаки. Здаеться, i серед фрiйцiв теж… І… Але вони з пiвдня. Нi?»

    Анонiм. Розмова iз найманцем Гудбрандом з Королiвства Богряна

Уламок І. Чумаки

1646 рiк. Рiвенiя/Чорноземiя. Правобережжя Босфену

У грудях заболiло. Курiнний Хвиля пiднiс до рота долонь i щосили прокашлявся. Груди здавило ще бiльше. Вiн вiдвiв руку, подивися на долонь iз огидою, струхнув ii вмiст на землю. Потiм зиркнув на багровiюче у захiдних променях село i з тяжкою радiстю вимовив: «Гарно бути вдома».

Кiнь курiнного ступив у село Пустi Жнива. На картах село б зобразили маленькою чорною цяточкою у Бiсовому Тину серед великого Неозорого Лугу. Кiлька крокiв, глухi удари копит, невiдчутна мить… Над головою Хвилi, пронеслось величезне щось. Своiми прозорими камуфлюючими крилами щось зачепило самотню низьку хмаринку i, наче ложкою, зачерпнуло бiлу пару, протягнувши ii за собою по небу. Курiнний схопився за ефес. Його ж висiчене, наче з каменю, обличчя, темно-карi очi, симетричнi риси – нiщо не здригнулося, нiщо не подало виду тривоги. Лише кiнь, зi страху, забив копитами.

– Тихiше, друже, – мовив Хвиля до коня. – Не треба галасу. Бiда минула сама собою.

Кiнь фиркнув, але вгамувався. Загроза в