Художниця
Ірина Бобик
Мiсце у свiтi, правильнiсть вибору i вiдповiдальнiсть за нього, честь i справедливiсть, кохання i зрада, дружба i родиннi стосунки – те, що болить i збурюе героiв новел авторки, молодих людей, одержимих пошуком себе, вiдповiдями на питання добра i зла. Частково це iсторiя дорослiшання i шукань самоi авторки, частково – ii друзiв, ще частково – спроба осмислити свiт з якоюсь незбагненною юнацькою тягою до правди i табуйованих тем.
Ірина Бобик
Художниця
Лiто почалось як завжди – я поiхала у Бiр до дiда з бабцею. Спитаете, що таке Бiр? Вiдповiм: мальовниче село на двадцять хаток, де всi все про всiх знають – ось що. Воно менi зажди подобалось, хоч тут i нема Інтернету, друзiв i такого розмаiття подiй, як у мiстi.
* * *
– Улясю, Улянко, вставай… – почула я крiзь сон одного чудового лiтнього ранку.
– Га?.. – перепитала я спросоння.
– Вставай, дитино, до церкви тре’ йти. – знову поторсала за плече бабуся.
Церква бiльше нагадувала каплицю, проте вмiщала всiх нечисленних парафiян. Я вгледiла двох знайомих дiвчат i непомiтно для бабцi помахала iм рукою.
Лавок у церквi не було, тож вiд тривалого стояння моi ноги почали терпнути. Власне, було двi старенькi лавочки, але бабця вбила би мене, коли б я надумала помiстити на котрусь свою п’яту точку. Там сидiли вже зовсiм немiчнi довгожителi.
Раптом всiм довелось дуже здивуватись. Струнка молода жiнка пiдiйшла до лавки i важко опустилась на неi. На обуренi, осудливi i здивованi погляди вона вiдповiла втомленою усмiшкою на гарному змарнiлому обличчi.
* * *
– Що це у вас за новi люди в селi? – спитала я вдома i додала:
– Я про ту жiнку, що ми бачили в церквi.
– А-а, та то внучка староi Виклячки, ну тоi, що там за рогом стара дерев’яна хата. Баба вже давно як вмерла, хата стояла пуста, а десь недавно приiхала ота дiвчина, от забула, як звати ii. Знаю тiльки, що вона художниця. Дивна якась, нi до людей, нi до Бога не ходить, тiльки нинi от до церкви прийшла.
Мене зацiкавила ота нова жителька, яка зумiла уникати настирливих сiльських кумась. Не так iз зайвоi цiкавостi, як вiд нiчого робити, наступного ранку я пiшла глянути на ii дiм.
Коли я глянула на хату староi баби Виклячки, перше, що впало менi в око – чудовi троянди. Розкiшнi, яскравi, вони зусiбiч оточували будинок i скрадали його облупленi стiни i нашвидкуруч полатаний дах. Безцеремонно перехилившись через плiт, я захоплено iх розглядала.
Несподiвано дверi вiдчинилися i я постала перед вчорашньою незнайомкою. Вiдступати було пiзно.
– Доброго дня, – привiталася я. – Мене звуть Уляна, я живу по сусiдству. Менi дуже сподобались вашi троянди.
Жiнка усмiхнулась:
– Хочеш попросити живець?
Я дещо розгубилась, але вiдповiла:
– Якщо вам не важко…
– Що ж, я не збiднiю.
Жiнка зайшла до комiрчини i взяла секатор. Потiм швидкими вмiлими рухами вiдрiзала кiлька молодих пагонiв i простягнула менi.
Так я познайомилася з Литою. Надалi я часто прибiгала до неi – просто поговорити. Доволi швидко звикла дiлитися усiм, навiть найсокровеннiшим. Багато хто дорiкнув би менi цим, та в мене не було нагоди пожалiти за свою вiдвертiсть. Лита не тiльки зберiгала таемницю, а й ненав’язливо допомагала менi знайти вихiд iз дражливоi ситуацii. Коли я висловила свое зачудування, сказала:
– Життя навчило розбиратись у ньому.
Моi дрiб’язковi жалi («Вони не купили менi таку гарну сукню» або «Вiн не передзвонив») вона нiколи не сприймала серйозно. А коли я образилась, вiдповiла:
– Хвороба змушуе ставити собi питання: «Якщо я знатиму, що завтра помру – хiба цi речi будуть мене хвилювати?». Коли ти хвора – важко, може, й безнадiйно – у тебе залишаються лише найважливiшi цiнностi i найближчi люди. Все iнше просто вiдсiюеться.
* * *
Якось, прийшовши без попередження, застала Литу за мольбертом.
– Малюеш останнiй шедевр? – зiронiзувала я.
– Будь-яка моя картина може так зватися, – вiдказала вона i, глянувши на мiй скептичний вираз, додала:
– Бо я завжди малюю вiд душi те, про що думаю. А зараз малюю те, про що знаю.
Декiлька хвилин Лита мовчки працювала, а я спостерiгала. «Що ж це може бути?» – думала я, але так i не зв