Стрiлець
Стiвен Кiнг
Темна вежа #1
Це перша книжка зi славнозвiсноi епопеi «Темна вежа». Серiя розповiдае про пригоди Роланда, який був лицарем-стрiльцем у рiднiй краiнi, що ii згадуе iз сумом. Через зраду придворного Мартена, що став коханцем його матерi, Роланд мае вирушити в далекi мандри. Його метою стае пошук Темноi вежi, Роландовi необхiдно пройти по слiдах чоловiка в чорному, який залишае по собi численнi смертi… І ось чоловiка в чорному переможено. Чи стала Вежа ближчою хоч на крок?
Обережно! Ненормативна лексика!
Стiвен Кiнг
Стрiлець
Темна вежа І
© Stephen King, 1982, 2003
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад, 2007
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017
Обережно! Ненормативна лексика!
* * *
Присвячуеться ЕДОВІ ФЕРМАНУ, котрий ризикнув прочитати цi книжки – одну за одною
Вступ
Коли тобi дев’ятнадцять
(i ще про дещо)
І
Коли менi виповнилося дев’ятнадцять (в iсторiях, якi ти збираешся прочитати, це число мае певне значення), гобiти були великими.
Пiд час Великого музичного фестивалю у Вудстоцi у брудi на фермi Макса Язгура бебралися десь пiвдюжини Меррi та Пiппiнiв, удвiчi бiльше Фродiв i незлiченна кiлькiсть гiпарiв Гендальфiв. «Володар перснiв» Дж. Р. Р. Толкiна в тi днi мав шалену популярнiсть, i, хоча я так i не змiг потрапити на «Вудсток» (про що шкодую), по-моему, я був наполовину гiпi, принаймнi достатньо гiповим, щоб прочитати цi романи й захопитися ними. Книги «Темноi вежi», як i бiльшiсть довгих iсторiй-фентезi, написаних чоловiками та жiнками мого поколiння («Хронiки Томаса Ковенанта» Стiвена Доналдсона, «Меч Шаннари» Терi Брукса – i це тiльки два приклади), народилися пiд впливом Толкiна.
Але попри те, що тi книжки я прочитав у 1966 i 1967 роках, вiд свого писання я утримався. З якоюсь зворушливою приязню реагував я на розмах Толкiновоi уяви (на честолюбнiсть задуму розказаноi ним iсторii), але хотiв написати власну iсторiю. Якби я почав це робити тодi, то неминуче повторив би його витвiр. А це, як полюбляв говорити покiйний Хитрун Дiк Нiксон, було б неправильно. Завдяки пановi Толкiну двадцяте столiття було пiд саму зав’язку забезпечене всiма необхiдними ельфами й магами.
1967 року я не мав жодного уявлення про те, якою буде моя iсторiя, але це не важило. Я був на сто вiдсоткiв упевнений, що впiзнаю ii, коли вона проходитиме повз мене на вулицi. Менi було дев’ятнадцять, i я був гордовитий. Авжеж, я був досить зарозумiлий, щоб вiдчути, буцiмто ще можна трохи почекати на прихiд музи й появу мого шедевра (я не сумнiвався, що так i станеться). Схоже, в дев’ятнадцять рокiв людина мае право на самовпевненiсть – о цiй порi час зазвичай iще не починае свою паскудну пiдривну дiяльнiсть, позбавляючи вас волосся i кидка в стрибку, як спiвають у популярнiй пiснi кантрi. Та насправдi час забирае значно бiльше. У 1966 i 67-му я цього не знав, та навiть якби знав, то менi було б начхати. Я ще мiг собi уявити (ледве-ледве), як менi виповниться сорок або п’ятдесят? Нi. Шiстдесят? Та нi в якому разi! Про шiстдесят рокiв не могло бути й мови. І це цiлком природно, коли тобi дев’ятнадцять. Дев’ятнадцять – це такий вiк, коли ти кажеш: «Дивiться, я курю тринiтротолуол i п’ю динамiт, i якщо ви знаете, що для вас добре, то геть з дороги – бо ось iде Стiвi!»
Дев’ятнадцять – егоiстичний вiк, пора обмежених турбот. Я був вельми амбiтний i прагнув досягти вершин. І це все, що мене хвилювало. Я мав друкарську машинку, яку переносив iз одного задрипаного помешкання до iншого, завжди з пакетиком марихуани в кишенi i з посмiшкою на обличчi. Компромiси середнього вiку були далекою перспективою, образи лiтнього вiку – за лiнiею горизонту. Мов головний герой тiеi пiснi Боба Сегера про те, що зараз вони звикають продавати вантажiвки, я почувався безмежно могутнiм i надзвичайно оптимiстичним. У кишенях гуляв вiтер, але в головi роiлися думки, котрi я хотiв висловити, а душа була переповнена iсторiями, якi я хотiв розказати. Сьогоднi це звучить банально, але тодi здавалося дивовижним. Я почувався дуже крутим. Понад усе на свiт