Полювання на дрохв

Петро Лущик

«Полювання на дрохв» – цикл романiв Петра Лущика, написаний в авантюрно-iсторичному жанрi. Цикл описуе пригоди Федора (Теда) Стрепета. Складаеться з п'яти романiв. Першi два романи були вiдзначенi на конкурсi «Коронацiя слова 2003». У 1919 роцi до рук прадiда головного героя випадково потрапляе загадкова стогривнева банкнота УНР, яка е ключем до великого багатства. Федя Стрепет першим здогадався, що "сто" – це комiрка у банку, а номер банкноти – ключ до неi. Залишаеться лише знайти банк. Стрепет опиняеться в Англii, куди його вiдправили вчитися за програмою обмiну студентами. Вiн забирае iз собою i старовинну банкноту. Пошуки вiдгадки приводять його в Лондон до офiсу колишнiх воякiв дивiзii «Галичина»…

Петро Лущик

Полювання на дрохв

Допоки летить куля

Пролог

Було страшно…

Знекровлена боями, покинута й забута урядом армiя вiдступала. Позаду залишилися перемоги i поразки, взяття мiст i iх вiддача противнику, – усе те, що хоч якось виправдовувало величезнi людськi втрати. Попереду – лише невiдомiсть. Неправдоподiбно довгими худими хворобливими голодними колонами украiнська армiя вiдкочувалась на захiд: хто на вантажiвках, а основна маса пiшки рухалася до вiдомоi лише командирам мiсцевостi. Проте найгiрше були не самi поразки, а втраченi можливостi, не реалiзованi через розбiжностi у поглядах верховодiв. Ще 30 серпня три галицькi корпуси пiд командуванням генерала Кравса увiйшли до Киева. Одночасно з iншого боку несподiвано для галичан до столицi вступили три денiкiнськi полки. Не знаючи, чи втягуватися у небажаний конфлiкт з бiлими, Кравс вiдступив, на величезне розчарування Петлюри. Коли через кiлька днiв Петлюра переконав керiвництво УГА в необхiдностi знову захопити Киiв, було вже пiзно. Обидвi украiнськi армii – УНР i ЗУНР – озлобленi одна на одну, були вимушенi вiдiйти на захiд, практично завершивши цим боротьбу за украiнську державу.

Зараз взаемна ворожнеча вiдiйшла на друге мiсце – не до неi було.

Нiхто не знав, що iх кинули напризволяще. Їхнiм урядам було не до них. Недалекоглядна полiтика Петлюри i Петрушевича привела до того, що в УНР зовсiм не залишилося друзiв. Навiть тi, якi ще вчора дотримувалися нейтралiтету, сьогоднi раптом виявилися ворогами. Бiльшовики, бiлi, угорцi i поляки тиснули украiнську армiю з чотирьох бокiв, поки не затиснули поблизу Вiнницi.

«Чотирикутником смертi» це мiсце назвуть пiзнiше. А поки що це було жахливе скупчення вiйськ, яке не тривожили навiть вороги. Натомiсть бич будь-якоi вiйни тиф пожинав свою страшну данину. Дуже скоро багатотисячна армiя майже повнiстю злягла. Здоровi жили разом з хворими, що не могло позначитися на перших. Щодня десятки, а то i сотнi людей заспокоювалися навiчно. Армiя як боездатна органiзацiя перестала iснувати.

Але навiть у такiй ситуацii знаходилися люди, яких тиф вперто не чiплявся. Вони з усiх сил старалися – нi, не вилiкувати, про це не йшлося, – лише полегшити долю вмираючих, а потiм i поховати. Хворi найбiльше боялися залишатися самi в такий час, тому старалися найдовше затримати добровiльних помiчникiв.

Стрункий стрiлець з Галичини Теодор Стрепет сидiв на краечку лiжка поблизу хворого з Чернiгiвськоi губернii. Той, виснажений даремною боротьбою з хворобою, безпомiчно лежав i весь час говорив.

– Як тебе звати, друже? – запитав вiн.

– Теодор Стрепет, – вiдповiв вусатий стрiлець.

– Гарна птаха. Звiдки?

– З-пiд Львова. А ти?

– Я з Чернiгова. Свирид Коростель. Ти одружений?

– Так. Маю сина. Сiм рокiв.

– А я нi. Не встиг.

– Нiчого, на все свiй час, – заспокоiв галичанин.

– Нi, друже, – вiдповiв хворий. – Не встигну. Вiдчуваю, що завтра для мене вже не буде. Тому я хочу тобi вiдкритися…

– Не треба, – вiдмахнувся Теодор. – Я не священик.

– А я i не сповiдаюся.

Свирид на хвильку замовк, збираючись силами. Потiм запитав:

– Чому ти не захворiв?

– Я вже раз перехворiв тифом. В Талергофi.

– Де це?

– В Австрii. Концтабiр. На початку вiйни.

– Теодоре, дiстань мою сумку.

Стрепет взяв з-пiд подушки похiдну сумку.

– В