Проста послуга

Дарсi Белл

Пiсля загибелi чоловiка й брата молода мати Стефанi довго була самотня. Тепер у неi з’явилася подруга – гламурна красуня з iндустрii моди, iдеальна мати i дружина – Емiлi. Вони такi ж дружнi, як i iхнi п’ятирiчнi сини, й iнодi роблять одна однiй невеликi послуги. Емiлi попросила забрати Нiкi зi школи, та ввечерi не приiхала за ним… У розпачi Стефанi просить поради в читачок свого блогу. І допомагае пережити бiду Шоновi, чоловiку зниклоi подруги. Коли тiло Емiлi знайдуть i поховають, цей жах, схоже, закiнчиться. Чи нi? Скоро Стефанi побачить, що дружба, кохання i навiть проста послуга зовсiм не те, чим здаються…

Дарсi Белл

Проста послуга

Обережно! Ненормативна лексика!

Частина перша

Моя мама завжди казала: таемницi е у всiх. Саме тому нiколи не можна стверджувати, що знаеш когось добре. Саме тому нiкому не можна довiряти. Саме тому не можна бути певним, що знаеш себе. Часом у нас е таемницi вiд себе самих.

У дитинствi менi подобалися цi слова, хоч я, мабуть, зовсiм iх не розумiла. Або розумiла лише частково. У дiтей е таемницi. Уявнi друзi, речi, за якi дорослi лаятимуть iх, якщо дiзнаються.

Пiзнiше я зрозумiла, що мама судила з власного досвiду. І я не певна, чи вона просто готувала мене до життя, чи налаштовувала на потайливiсть та недовiру. Чи вiдчувала вона, що в майбутньому в мене будуть щонайганебнiшi, щонайтемнiшi таемницi? Таемницi, якi менi зазвичай вдаеться вiд себе приховати.

1

Блог Стефанi

Пост у блозi: Термiново!

Привiт, мамусi!

Цей пост не буде схожий на всi попереднi. Але вiн не буде й важливiший за решту записiв, оскiльки все, що вiдбуваеться з нашими дiтьми: iхнi радощi й розчарування, першi кроки та першi слова – це найважливiшi речi в життi.

Я б сказала, що цей пост просто БІЛЬШ ТЕРМІНОВИЙ. Набагато бiльше.

Моя найкраща подруга зникла. Їi немае вже два днi. Їi звуть Емiлi Нельсон. Як ви знаете, я нiколи не називаю iмен своiх друзiв у блозi. Але цього разу, з причин, якi ви скоро самi зрозумiете, я (тимчасово) призупиняю на своiй сторiнцi полiтику жорсткоi анонiмностi.

Мiй син Майлз та Нiкi, син Емiлi, – найкращi друзi. Їм по п’ять рокiв. Вони народилися у квiтнi, тож обидва пiшли до школи на кiлька мiсяцiв пiзнiше i трiшки старшi за решту дiтей у своему класi. Я б сказала, що вони дорослiшi. Майлз i Нiкi – дiти, про яких можна лише мрiяти. Ввiчливi, чеснi, добрi маленькi люди – цi якостi (нехай пробачать менi чоловiки, якщо вони мене читають) не так часто зустрiчаються в хлопцiв.

Вони познайомилися в школi. Ми з Емiлi забирали iх пiсля урокiв. Нечасто так бувае, щоб дiти подруг ставали друзями або щоб мами друзiв ставали подругами. Але цього разу пазли склалися. Нам з Емiлi пощастило. За всiма пунктами, окрiм одного: ми були не надто молодими мамами. Народили, коли нам було вже за тридцять, i наш мамський час невпинно минав.

Інколи Майлз i Нiкi ставлять п’еси, в яких самi ж виступають як актори. Я дозволяю iм знiмати спектаклi на свiй телефон, хоча зазвичай дуже уважно ставлюся до того, скiльки часу дiти проводять iз електронними девайсами, якi суттево ускладнюють життя сучасним батькам. Одного разу вони поставили чудову детективну iсторiю. «Пригоди Дiка Юника». Нiкi грав детектива, а Майлз – злочинця.

Нiкi сказав: «Я – Дiк Юник, найрозумнiший детектив у свiтi».

Майлз сказав: «Я – Майлз Мендiбл, найстрашнiший у свiтi злочинець». Майлз грав, як лиходiй з вiкторiанськоi мелодрами, басовито смiючись: «Хо-хо-хо!» Вони ганяли двором, вдаючи, що стрiляють одне в одного (жодноi зброi!) пальцями. Це було чудово.

Я мрiяла лише про одне: щоб мiй покiйний чоловiк Девiс, тато Майлза, мiг це побачити.

Інколи я думала про те, звiдки у Майлза акторський хист. Певно, вiд батька. Одного разу я бачила, як Девiс робить презентацiю своiм потенцiйним клiентам, i була вражена його жвавiстю й виразнiстю. Вiн цiлком мiг бути одним з тих по-дурному чарiвних, привабливих патлатих молодих акторiв iз блискучим волоссям. Зi мною вiн був геть iнакшим. Бiльш природним, я думаю. Тихим, добрим, весели