Вiдьмак. Володарка озера
Анджей Сапковський
Вiдьмак #7
Обранка долi Цiрi продовжуе пошуки Геральта i Йеннефер i нарештi дiстаеться Вежi Ластiвки, яка виявляеться порталом в iнший свiт, сповнений небезпеки та пiдступностi. Цiрi заплуталася: вона нiяк не може потрапити в потрiбний час i в потрiбне мiсце. Але десь далеко, у майбутньому, на неi чекають тi, хто готовий прийти на допомогу i спрямувати велике Призначення у правильне рiчище… Вiйна мiж Нiльфгардом i нордлiнгами тривае, наближаеться велике кровопролиття: Королiвства Пiвночi об’едналися заради перемоги. На вiдьмака та його друзiв чекають важкi випробування i смертельна небезпека. Чи зможуть вони впоратися iз цим?
В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.
Анджей Сапковський
Вiдьмак. Володарка Озера
© Andrzej Sapkowski, Warszawa, 2014
© CD PROJEKT S.A., карта, обкладинка
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017
Роздiл 1
We are such stuff
As dreams are made on, and our little life
Is rounded with a sleep[1 - «Ми створенi iз сновидiнь. І сном // Оточене життя маленьке наше» (В. Шекспiр, «Буря», дiя ІV, акт І; переклад М. Бажана). (Тут i далi прим. пер.)].
В. Шекспiр
І iхали вони далi, аж доки не прибули до озера з водами, що розлилися широко й чарiвно. А в самiй серединi того озера побачив Артур руку в бiлий атлас убрану, що меч, чудово виконаний, тримала. А потiм узрiли вони панну, яка смiливо ступала по дзеркалу вод.
– Що то за панна така чарiвна? – запитав Артур.
– Звуть ту панну Володаркою Озера, – вiдповiв Мерлiн.
Томас Мелорi. Смерть Артура
Озеро було зачарованим. Щодо цього не було жодних сумнiвiв.
По-перше, лежало воно тут-таки, бiля входу в закляту долину Кум Пукка, долину таемничу, завжди оповиту туманом, славетну чарами й магiчними явищами.
По-друге, досить було просто глянути.
Площина води була глибокою, насиченою й незаймано синьою, воiстину наче вiдшлiфований сапфiр. Була вона гладенькою, наче дзеркало, такою, що верхiвки масиву І Уiтва[2 - Один iз найвищих масивiв серед гiр Уельсу.] у вiддзеркаленнi виглядали красивiше, нiж у реальностi. Вiд озера вiяло цiлющим холодом, а величноi тишi не порушувало нiщо, навiть плюскiт риби чи крик водного птаха.
Рицар отямився вiд зачудування. Але замiсть продовжити шлях по хребту узгiр’я, повiв коня вниз, до озера. Його наче притягувала магнетична сила чародiйства, що дрiмало там, унизу, на днi, у безоднi вод. Схарапуджений кiнь ступав серед розкришених скель, тихим форканням подаючи знак, що магiчну ауру вiдчувае й вiн.
З’iхавши до самого низу, на пляж, рицар спiшився. Тягнучи скакуна за трензеля, наблизився до крайки води, де дрiбна хвиля грала мiж кольоровою рiнню.
Сiв навпочiпки, захрустiвши кольчугою. Полохаючи малькiв, рибок малесеньких i живих, наче голки, набрав води в складенi долонi. Пив обережно й поволi, вiд крижано-холодноi води дерев’янiли губи i язик, вiддавало в зуби.
Коли вiн зачерпнув знову, долетiв до нього звук, що пронiсся поверхнею озера. Вiн пiдвiв голову. Кiнь зафоркав, наче пiдтвердивши, що почув те й вiн.
Рицар прислухався. Нi, то була не iлюзiя. Те, що вiн чув, було спiвом. Спiвала жiнка. Навiть, скорiше, дiвчина.
Рицар, як усi рицарi, вихований був на пiснях бардiв i рицарських романах. А там у дев’яти з десяти випадкiв дiвочий спiв чи крики були принадою, а рицарi, якi йшли на вiдлуння, регулярно потрапляли в пастки. Нерiдко – у смертельнi.
Але цiкавiсть перемогла. Рицаревi, врештi-решт, було лише дев’ятнадцять. Був вiн дуже вiдважний i дуже нерозсудливий. Славетний першим, вiдомий був отим другим.
Вiн перевiрив, чи добре ходить у пiхвах меч, пiсля чого потягнув коня й рушив пляжем у напрямку, звiдки долинав спiв. Далеко йти не довелося.
Берег тут був завалений ератичними валунами, темними, вигладженими до блиску, наче iграшками велетнiв, недбало кинутими сюди або й забутими тут пiсля закiнчення забави. Деяке камiння лежало у водах озера, чорнiло пiд прозорою поверхнею. Деяке виступало над поверхнею, омиване хвилями, i виглядало наче хребти левiафанiв.