Saint Porno. Історiя про кiно i тiло

Богдан Логвиненко

Це книга-виклик, книга-провокацiя. Це розповiдь про те, що не афiшують, що обговорюють у дуже тiсному товариствi – i що становить бiльшу частину усього iнтернет-трафiку. Про порно. Про гласнi й негласнi правила цього «iншого» кiно, з його зiрковими режисерами, халтурним трешем, власним «Оскаром» i мiфами про манливу доступнiсть. Про зруйнованi стереотипи i приголомшливi одкровення. Це iсторiя дiвчини з украiнськоi провiнцii, яка знайшла адреналiн, особисту свободу й улюблену роботу на знiмальному майданчику за щiльно запнутими вiкнами. Утiм, пошуки себе тривають.

Богдан Логвиненко

Saint Porno

Історiя про кiно i тiло

Обережно! Ненормативна лексика!

Вступ

Ну, сiдай i слухай. Я обiцяла тобi розповiсти про все з самого початку. Останнi кiлька днiв я думала про те, що могло би стати основою цiеi розповiдi. Думала про те, як все почалося, що було причиною того, що мое життя якось занадто сильно вiдрiзняеться вiд мiльйонiв iнших. Ми всi унiкальнi, так. Але е люди, що почуваються в натовпi геть iнакшими, хтось намагаеться це побороти, хтось iз цим живе, когось iнакшiсть виносить у iншу галактику. Слiд мати неабияку силу i мужнiсть, щоб не розучитися комунiкувати з нормальнiстю, коли ти вже занадто поза нормою, тодi може й пронесе. Часами iдеш у вагонi метро i несподiвано вiдчуваеш якусь суперсилу, демонiчну зверхнiсть. Спостерiгаеш за усiма збоку i бачиш iх проблеми. Їдеш у метро i вдивляешся в очi людей. У потухлi i висушенi буденнiстю, сiрiстю та задухою, спаленi i зморенi очi. Ця iсторiя продовжуеться i перетiкае iз дня в день, невiдомо для чого ти взагалi iздиш у цьому метро, куди, з ким, навiщо. А потiм несподiвано трапляються якiсь своi – близькi i щирi, вiдкритi i сяючi. Очi. І ви виходите з метро вже разом.

Проте я не можу сказати, що почуваюся особливою. Я – лише частина декiлькох мiльярдiв населення цiеi планети, я не хочу гучного i визначного життя, мене вiдлякуе слава i ймовiрна зацiкавленiсть моею особою, вiд мого життя нiчого не змiнюеться. Нi в кращий, нi в гiрший бiк. Я працюю в незрозумiлiй для переважноi бiльшостi сферi. Мало хто про це знае, з моiх колишнiх друзiв, скажiмо. Деякi з них мене засуджують, i це вже для мене якийсь невеличкий виклик. Хотiлося б пояснити iм дещо, але занадто довго слiд буде говорити. Занадто багато порожнини мiж нами, вона, ймовiрно, закладена ще у самому дитинствi. Церква, звичаi, мораль, етика? Начхати. Що бiльш розвинене суспiльство – то менше кожному дiла, чим сусiд займаеться у вiльний вiд роботи час, i навпаки. Що бiльше люди знають про будову, що бiльше в них досвiду, що краще вони розумiються на темi – то менше iм хочеться про це щораз говорити. Коли я повертаюся до Украiни чи Росii – я все бiльше почуваюся на руiнах цивiлiзацii. Тут мiг бути цивiлiзацiйний стрибок, але люди поки що не хочуть його прийняти, вони не готовi. Тих, хто готовий, виштовхують i висмiюють.

Я вiдчуваю, як будь-який успiх чи досвiд стае надлишковим. Overqualified – каже тобi суспiльство. Менше знаеш – краще спиш. Так, по сутi, трактуеться будь-яка норма суспiльного договору. Я не погоджуюсь i страйкую. Я йду за досвiдом. Хтось продукуе сонячнi батареi, намагаючись випередити час, хтось втiлюе в життя проекти, що змiнюють нашу планету, хтось захищае права людини. А я трiшки попрацюю з мораллю. Змiна суспiльних норм, якi закостенiли через моральнi iнститути, – це те, що мене по-справжньому непокоiть i примушуе рухатися вперед. Я не готова розповiдати це на камеру i ставати жертвою засобiв масовоi iнформацii, тому нехай ця розповiдь залишиться неперсоналiзованою. Може, це й вигадка взагалi. Я цiлком усвiдомлюю, що моя iсторiя, можливо, змiнить щось лише на долю вiдсотка, на якийсь мiлiметр вiдсуне подiлку подалi вiд православноi агонii. А може, i не змiнить узагалi. Втiм, я принаймнi спробую. Ти готовий?

Дитинство

Менi пощастило ще народитися у СРСР, але, ймовiрно, значно бiльше пощастило застати його руiну. Ми i досi е ii свiдками, у моему мiстечку змiнилося дуже мало. Новi вивiск