Сирiтський потяг

Крiстiна Бейкер Клайн

Роман засновано на реальних iсторичних подiях

Твiр нагадае про забутi сторiнки iсторii Америки ХХ столiття. Не одну прийомну родину змiнила Моллi за своi 17 рокiв, але так i не знайшла по-справжньому рiдних людей. Дiвчинi дивом вдалося уникнути в’язницi, вона отримала 50 годин примусових робiт i… опинилася на горищi староi Вiвiан. Розбираючи речi разом зi старенькою, дiвчина почула приголомшливу iсторiю про «сирiтський потяг». На ньому восьмирiчна Вiвiан разом з iншими безбатченками вирушила з Нью-Йорка на Середнiй Захiд – до нового життя. Поневiряння i зрадженi мрii, любов i вiдданiсть… Саме це мала почути Моллi, щоб знайти власну дорогу в життi. «Сирiтський потяг» став для обох жiнок символом мрii про родинне щастя. І Моллi здiйснить цю мрiю. Для староi Вiвiан. І для себе теж.

Крiстiна Бейкер Клайн

Сирiтський потяг

Крiстiнi Лупер Бейкер, яка вручила менi нитку, i Керол Робертсон Клайн, яка дала менi полотно

* * *

Переправляючись iз однiеi рiчки на iншу, iндiанцi вабанакi [1 - Індiанське плем’я. – Тут i далi прим. пер.] були змушенi перетягувати своi каное та решту майна. Усi вони знали, як добре подорожувати з невеликою поклажею, а для цього доводиться щось залишати. Нiщо так не заважае перемiщенню, як страх – ноша, вiд якоi часто найважче вiдмовитися.

    Баннi Макбрайд. Жiнки ранковоi зорi

Пролог

Я вiрю в привидiв. Вони – тi, хто до нас навiдуються, тi, що вiдiйшли першi. За свое життя я не раз вiдчувала iх поруч себе, вiдчувала, як вони спостерiгають, присутнi, коли нiхто серед живих про це не знав i не хотiв знати.

Менi дев’яносто один, i мало не всi, що колись були частиною мого життя, тепер привиди.

Інодi цi духи здавалися менi реальнiшими за людей, реальнiшими за Бога. Вони заповнюють тишу своею вагою, пружнi й теплi, мов тiсто на хлiб, що пiдходить пiд рушником. Бабуня, з ii добрими очима й припудреною тальком шкiрою. Татко – тверезий, усмiхнений. Мама, що наспiвуе мелодiю. Цi примари, позбавленi злостi, алкоголiзму й депресii, втiшають i захищають мене по смертi, як нiколи при життi.

Тепер я думаю, що це i е рай – мiсце в спогадах iнших, де ми й далi живемо в найкращих своiх о`бразах.

Може, це добре, що в дев’ять рокiв менi дiсталися привиди найкращих образiв моiх батькiв, а в двадцять три – коханого. А моя сестра, Мейсi, завжди зi мною, мов янгол на плечi. Їй було пiвтора року, менi – дев’ять, iй – тринадцять, менi – двадцять. Тепер iй вiсiмдесят чотири, а менi – дев’яносто один, а вона й досi зi мною.

Напевно, вони не рiвня живим, але вибору в мене не було. Або знайти розраду в iхнiй присутностi, або ж занепасти духом, побиваючись над своею втратою.

Привиди шепотiли до мене, щоб я продовжувала жити.

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рiк

Крiзь стiну своеi кiмнати Моллi чуе, як опiкуни розмовляють про неi у вiтальнi, просто за дверима.

– Ми на це не пiдписувалися, – каже Дiна. – Якби я знала, що в неi стiльки проблем, то нiзащо не погодилася б.

– Знаю, знаю.

У Ралфа втомлений голос. Моллi вiдомо, що з них двох саме вiн хотiв стати опiкуном. Колись давно, в юностi, вiн був «проблемним пiдлiтком» (про що iй розповiв, не вдаючись у подробицi) i соцiальна працiвниця зi школи записала його на програму «Старший брат». Ралфовi завжди здавалося, що його старший брат – так вiн називае свого напутника – допомiг йому не збитися зi шляху. Але Дiна вiд самого початку поставилася до Моллi з пiдозрою. Цьому посприяло те, що до Моллi в них жив хлопець, який спробував пiдпалити молодшу школу.

– Менi досить стресу на роботi, – каже Дiна, пiдвищуючи голос. – Я не хочу приходити додому в це лайно.

Дiна працюе диспетчером у полiцiйному вiддiлку Спрюс-Гарбора, i, на думку Моллi, це не надто напружена робота – кiлька п’яних водiiв, рiдкiснi бiйки, дрiбнi крадiжки, аварii. З усiх посад диспетчера у свiтi, напевно, менш напружену роботу, нiж у Спрюс-Гарборi, годi уявити. Але Дiна вiд природи нервова. Їй дошкуляють найменшi дрiбницi. Як наче вона сподiваеться, що все буде гаразд, а коли це не справджуеться – що бувае, звiсно, досить часто, – вона сповнюеться здивування й образи.